Лексика мови постійно збагачується. Одне й те ж саме поняття характеризується з різних сторін, виділяються нові його ознаки. В лексемах може відбиватися ставлення мовців до предметів реального світу, їхні емоції та волевиявлення. Між словами, що позначають одне розгалужене поняття чи його компоненти або різні відтінки й оцінки, встановлюються близькі зв'язки. їх називають синонімічними, а слова — синонімами.
Розглянемо лексику української мови з погляду її використання. Слова є не тільки засобом спілкування. У лексиці відображається національно-самобутній характер мови. Нею створюється картина національного світогляду, чарівність національної образності. З погляду використання українська лексика є розгалуженою системою лексичних шарів, кожен із яких об'єднує в собі слова певної сфери використання або призначення у процесі мовного спілкування.
У лексиці української мови за походженням виділяють слова: успадковані з попередніх періодів розвитку нашої мови, власне українські та запозичені з інших мов.
Серед успадкованих найдавнішими є слова індоєвропейського походження. Вони поширені у певних фонетичних і словотворчих видозмінах майже в усіх європейських мовах. Це назви частин тіла, явищ природи, рослин, тварин, найнеобхідніших дій і процесів: мати, син, брат, сестра, кров, жінка, дочка, око, зуб, робота, язик, ніс, сонце, дерево, дім, день, небо, сидіти, життя, стояти, їсти, олень, свиня, журавель тощо.
В основі навчання рідної мови в усіх типах шкіл лежать загальнодидактичні принципи, що зумовлюють доцільний вибір методів і прийомів навчання, забезпечують належний рівень засвоєння змісту шкільного курсу мови і формування комунікативних умінь і навичок.
Принципи навчання мови - це своєрідні правила діяльності, шляхи взаємодії вчителя й учнів, вихідні положення, на яких ґрунтується зміст навчання, використання методів і прийомів, побудови системи вправ, підготовки й проведення уроків української мови. До загальнодидактичних принципів відносять науковість, систематичність і послідовність, наступність (спадкоємність) і перспективність, зв'язок теорії з практикою, наочність, доступність, свідомість та ін. На них ґрунтується методика викладання мови, яка забезпечує процес навчання й успішного засвоєння учнями навчального матеріалу та формування комунікативної компетенції. Принципи виступають не ізольовано, а в органічному взаємозв'язку, доповнюючи й зумовлюючи один одного.
Навчання української мови можливе лише на основі розвитку мислення учнів, їхньої уваги, пам'яті, умінь бачити і сприймати мовні факти, явища в їх діалектичній єдності. Ці процеси досліджує педагогічна психологія. Вона допомагає визначити найбільш ефективні прийоми і форми навчання, обґрунтувати систему роботи учителя-словесника з урахуванням вікових та індивідуальних особливостей учнів.
Засвоєння рідної мови - процес безперервний, що починається з перших років і триває упродовж усього життя людини. Інтенсивне засвоєння мови відбувається під час спілкування, коли активно формуються комунікативні уміння і навички. Вчені вважають, що навчання мови підлягає певним закономірностям, урахування яких сприяє ефективній організації навчального процесу, в т. ч. й у школах нового типу. Хоча в одних школах передбачено поглиблене вивчення лінгвістичної теорії, в інших - практичне оволодіння мовою, яке забезпечить сприйняття наукової термінології, ділової лексики, основне завдання учителів - домогтися, щоб учні досконало опанували усним і писемним українським мовленням.
Загальне правило написання часток в українській мові таке: частки як службові слова, що підсилюють, уточнюють, обмежують, стверджують, заперечують чи забарвлюють значення повнозначних слів, пишуться з цими словами завжди окремо.
Наприклад:
Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю,
Рости, рости, тополенько, все вгору та вгору
І Рости тонка та висока
До самої хмари,
Спитай бога, чи діжду я,
Чи не діжду пари?
(Т. Шевченко);
Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля (П. Чубинський);
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна (Л. Українка);
Такий він (вітер) гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей? (М. Коцюбинський);
Блажен той муж, воістину блажен, котрий не був ні блазнем, ні вужем (Л. Костенко).
В українській мові в префіксах роз-, без-, воз- через- завжди пишеться з (тобто з ніколи не переходить у с): розписати, розказати, розсипаний, розтлумачити, безтурботний, безпринципний, безперечний, безсуфіксний.
Префікси пре-, при- розрізняються за значенням: префікс пре- вживається в якісних прикметниках і прислівниках для вираження інтенсивної ознаки (прегарний, премудрий, пречудовий, препогано, превеликий, прекрасний, преподобний, преосвященний);
Мелодійність української мови зумовлюється її фонетичною природою, закономірностями звукових сполук, чергуваннями голосних і приголосних, іншими фонетичними явищами. До них належить спрощення — властивість української мови уникати збігу кількох приголосних, який може з'являтися при словотворенні. Наприклад, у групах приголосних звуків, які могли б виникнути при творенні слів, коли до існуючих звукосполучень -жд-, -зд-, -ст-,_ -зк-, -ск-, -сл- додається суфіксальний звук -н-, середній проривний звук [д], [т] чи [к] випадає, щоб не було важкого для вимови сполучення трьох приголосних звуків;
Подвоєння приголосних літер відображає на письмі збіг двох однакових звуків на межі різних значущих частин слова (віддати, оббити, стінний) і подовження одного м'якого звука в певних позиціях за рахунок іншого в результаті його уподібнення: життя, знання, весілля, збіжжя.
1. Подвоєння виникає:
коли збігаються два однакових звуки на межі префікса й кореня: віддалити, віддаль, відділ, віддавна, возз'єднання, роззброїти, роззявити, поораний;
коли збігаються два звуки [н] на межі кореня та суфікса: щоденник, щоденно, письменник, Вінниця, осінній, кінний, денний, винний, туманний, туманно, туманність, законний, законно, законність;
