Кожний справжній митець,що творить за велінням власного серця,завжди має свою,особливо дорогу для нього, тему. Для Михайла Стельмаха — це утвердження краси і духовної величі, моральної стійкості трудівників українського села в складні періоди історії. Стельмах — натхненний співець хліборобської праці, хліборобської долі. У нашій прозі знайдеться небагато таких письменників, які були б так закохані в селянина, так знали його душу, з такою любов'ю показали його в труді і в бою, в коханні і дружбі, в любові до рідної землі і ненависті до ворога.
Іван Кочерга — видатний і своєрідний майстер української драматургії. Його кращі твори, і насамперед історичні п'єси "Алмазне жорно", «Свіччине весілля», "Ярослав Мудрий", і сьогодні хвилюють наші серця, бо в них порушені загальнолюдські, одвічні проблеми: потяг до краси, до щастя, до добра, до свободи.
У п'єсі "Свіччине весілля" подана широка картина життя Києва кінця XV — початку XVI століття, коли Київ перебував під владою литовських феодалів.
Андрій Малишко... Коли згадуємо його ім'я, в душі оживають чарівні струни його поезій, в пам'яті зринають незабутні слова: Рідна мати моя, ти ночей не доспала...
Уся його поезія глибоко лірична. Поет переживав те, про що пише, вкладав у вірші всю свою душу.
Тема рідної землі одна з провідних у творчості Малишка. "Зореносицею", "сонячною любов'ю" називав він милу його серцю землю. Він ходив її нивами, дорогами, лісами, вслухався в солов'їний спів, курликання журавлів, в гомін дібров і шум золотистих ланів.
Він не просто мученик, він звитяжець, герой. Таким увійшов в українську літературу талановитий поет, публіцист, перекладач Павло Грабовський. Це революціонер, засланець, який прожив всього 38 років (із них двадцять пройшло по тюрмах і на засланні), учень і послідовник свого великого вчителя Тараса Шевченка. Як і великий Кобзар, Грабовський усвідомив, що його призначення — До останнього подиху служити своєму народу, Україні. Яка незламна сила звучить у словах нескореного поета-каторжанина:
Не раз ми ходили в дорогу,
Не раз ми вертали до хати.
Ізнову брели від порогу —
Правдивої цілі шукати.
("Не раз ми ходили в дорогу")
Рідна земля! Що може ще бути дорожче для людини? Вона ототожнюється з найдорожчими у людському житті словами — матір'ю, батьком, дітьми, тобто родиною, твоїм корінням. Материнська мова, батьківська хата, колискова пісня — тісно пов'язані між собою словосполучення, що стали символами Батьківщини.
Людина — часточка своєї землі. Її земля зростила, напуваючи своїми цілющими соками, а людський обов'язок перед нею — живити її коріння, щоб було воно міцною опорою. Ми повинні любити рідний край, дбати про його розквіт, віддавати всі свої сили для того, щоб був він ще кращим, сильнішим. Нам потрібно знати, хто ми, чиїх батьків діти, як жили, за що боролися і вмирали наші мужні предки, бо без історичної пам'яті, роду і народ висихає, як дерево без коріння, любов до Батьківщини.
Григорій Косинка — яскравий і самобутні й митець, продовжувач Стефаникових традицій в українській новелістиці. Талант письменника не дозволяв йому бути слухняним співцем перемог більшовицьких ідей в Україні, а змушував передавати всю складну і суперечливу правду життя. Зі сторінок його писаних кров'ю серця новел постає перед нами вся трагедія українського села, втягнутого у вир революції і громадянської війни. І цю трагедію життя пожовтневої України новеліст відобразив не з класових, а загальнолюдських позицій.
При імені Бориса Грінченка у нашій пам'яті зринає його "Словарь української мови", безцінний збірник словникового багатства нашої мови. Навіть за цей подвижницький труд Грінченко заслуговує на вічну пам'ять свого народу. Але він ще й автор віршів, оповідань, повістей, драматичних творів, літературний критик, фольклорист та етнограф, педагог і видавець. Праця до самозабуття, до повного виснаження — ось сенс життя відомого громадського і культурного діяча України.
Народна пісня, народна творчість для митця — невичерпне цілюще джерело, яке живить його життєдайною водою людської доброти, високої моральності, немеркнучими барвами поетичної краси слова. Від народної поезії, як міфічний Антей від землі-матері, черпали силу поетичного натхнення Тарас Шевченко, Юрій Федькович, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник та інші видатні письменники України.
Вдумаймося в ці слова великого сина українського народу. Це його духовний заповіт усім нам. Ці рядки з відомого послання "І мертвим, і живим..." звернені до тогочасної інтелігенції. Шевченко зустрічався з "малоросійськими" дворянами, які засуджували кріпосництво, миколаївську реакцію. Значна більшість з них, одержавши за кордоном освіту, знаючи іноземні мови, маючи навіть домашні театри, все ж залишалися переконаними кріпосниками. Шевченко називає їх "землячками". Він добре знав, що більшість української інтелігенції відійшла фактично від своєї мови і культури і працювала в сфері культури російської.
І на оновленій землі
Врага не буде супостата.
А буде син і буде мати.
І будуть люди на землі.
Т. Шевченко
Немає в світовій літературі іншого поета, який би так ніжно, з любов'ю оспівав у своїй творчості жінку-матір усієї Землі, берегиню, продовжувачку роду.
