...У новелах Василя Стефаника не промайнуть заковані в лати лицарі і не схрестять зброю в смертельному герці, не зустрінуться чарівні мавки і феї. Не про народних героїв-богатирів України, що ударом кулака збивають дикого степового коня, носять при боні двопудові шаблюки і стинають ними голови ворогам, розповідає Василь Стефаник.
Кожна його новела - не картина Трагедії селянського житія, трагедії разючої бідності, безнадійної самітності, невимовної туги віл розлуки з рідною землею й світ, повний смутку і водночас несказаної краси та любові до людини, входить в серце і не дає спокою, ятрить болем душу.
Кожен твір Стефаника - це безприкладна творча праця, згусток нервів письменника, трагедія душі, вистраждана в слові. Він довго виношував свої задуми, розповідав про них спочатку в товаристві друзів, перевіряв кожне слово, ніби добирав матеріал на пам'ятник. Коли нарешті закривався в кімнаті і сідав писати - нічого не виправляв. Що не подобалось - палив і починав знову.
- Не пиши так. бо вмреш, - говорив йому приятель Кирило Гоморак.
" Я писав тому, щоби струни нашого селянства так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося... Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки і слів не маю, аби-м все міг сказати, бо страшно за себе, а я ще трошки хочу жиги".
Дехто схильний був бачити у Стефаникові песиміста, людину, що зневірилася і тужить, впавши в розпач. Але якщо письменник зумів віднайти у душах читачів такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі, - то не оптимізм.
Таке слово Василя Стефаника, такі найпоетичніші його прозові новели, що стоять поруч із огненною поезією Т. І Шевченка.
Кожна новела В. Стефаника проймає голову пекучою, як вогонь, думкою і немає жодної новели, витвореної лише фантазією митця. Кожна картина вихоплена з життя письменника або близько знаних людей.
