Любов до рідної землі в творчості Андрія Малишка

Андрій Малишко... Коли згадуємо його ім'я, в душі оживають чарівні струни його поезій, в пам'яті зринають незабутні слова: Рідна мати моя, ти ночей не доспала...

Уся його поезія глибоко лірична. Поет переживав те, про що пише, вкла­дав у вірші всю свою душу.

Тема рідної землі одна з провідних у творчості Малишка. "Зореносицею", "сонячною любов'ю" називав він милу його серцю землю. Він ходив її нивами, дорогами, лісами, вслухався в солов'їний спів, курликання журавлів, в гомін дібров і шум золотистих ланів.

Для нього було щастям знайти чисте джерело, щоб "води живлющої напитись із глибин землі", тієї живлющої води, яка несе в собі "гарячі сили дуба", і "сік землі, і солодощі трав". Спрагло вдив­лявся він у "синю далину неба", в трепетні барви райдуги, в степові "засмалені дороги", у все, що розкривало перед ним чарівні картини його Вітчизни. Най­дорожчим, найсвятішим словом-матір'ю називає поет свою Україну. Рідна зем­ля, як мати, ростила своїх дітей, давала силу і натхнення для праці, можливість знайти свою дорогу в житті:

Нас малих доглянула, зростила,

Зір дала — осліпленим колись,

Силу — серцю, соколині крила,

Щоб навіки в небо піднялись.

Щасливими очима дивиться поет довкола — і душа його радіє, і сил він, творчих набирається, бо всюди його друзі, рідна Україна.

Свою відданість Вітчизні Малишко висловлює словами:

Рідну, добру, у крові умиту,

 Я тебе нікому не віддам!

Пристрасно звучить поетичне слово автора в роки Великої Вітчизняної війни. Безмежна любов до рідного краю, ненависть до загарбників, біль за страждання людей — основні мотиви лірики Малишка цього періоду, що роз­криваються у поетичному циклі "Україно моя", який потім з політичних міркувань було перейменовано у "Батьківщино моя".

Невимовний жаль стискає серце поета за сплюндрованою землею:

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

 Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

З великою майстерністю автор передає переживання людини, що тим­часово залишає рідну сторону:

І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,

Я дививсь і німів, і прощавсь — і прощатись не міг.