Микола Куліш: життя і творчість

Найвизначнiший український драматург радянської доби, явище свiтового масштабу. Цього письменника розстрiляно на Соловках у 1937 р. разом iз режисером Лесем Курбасом. Його твори дотепер чекають на сучасну iнтерпретацiю. Сюжети п’єс Кулiша позначенi прикметами доби, що нинi цiкавлять переважно iсторикiв та теоретикiв культури. Проте слово письменника, вiдiрване вiд художнiх шукань митцiв Європи та Америки, перебувало в рiчищi загальноєвропейських стильових шукань 1920-х – поч. 1930-х рр. Нарештi, цьому письменниковi, як нiкому iншому, вдалося зберегти в шатах радянської драматургiї українську версiю мистецького проекту про змiст i сенс буття, про невiдворотнi комунiкативнi розриви, трагiзм мислення i поведiнку людини перехiдної доби, коли «вiк вивихнув суглоб». Вiдкриття феномену малахiанства як утопiї радянського типу на українському рунтi й водночас антиутопiчного сумнiву в можливостi її реального втiлення – теж належить Кулiшу.

Його, сина наймита с. Чаплiнки на Херсонщинi тодiшнього Днiпровського повiту, Миколаївської (Таврiйської) губернiї, пiсля закiнчення народної школи як винятково здiбного та обдарованого школяра вчительским коштом було послано до повiтового мiстечка Олешки, де вiн i продовжив навчання у мiському училищi. Тут дуже бiдував, голодував; коли скiнчилися грошi, деякий час жив у благодiйному притулку. У школi писав та виставляв iмпрези – маленькi сценки, влаштовував дитячi театральнi дiйства, був редактором рукописного журналу. Склав екстерном iспити на атестат зрiлостi, був зарахований на перший курс фiлологiчного факультету Одеського унiверситету, але його навчанню перешкодила Перша свiтова вiйна. Кулiша мобiлiзували, вiн закiнчив офiцерську школу прапорщикiв, добровiльно поїхав на фронт, воював на передовiй, був поранений та контужений. У 1918 р. повернувся до Олешок, де його обрали головою «Просвiти», а також головою мiської управи. Внаслiдок змiни влади потрапив до в’язницi, пiсля звiльнення виконував обов’язки голови виконкому Ради робiтничих, селянських та солдатських депутатiв. Сформував Днiпровський селянський полк, який брав участь у боях з бiлою армiєю вiд Херсона до Києва. Член партiї бiльшовикiв з 1919 р. У 1920 р. його призначили начальником групи вiйськ Херсонського напрямку. У тилу формував загони повстанцiв, був членом ревкому, пiсля встановлення радянської влади працював iнспектором народної освiти, органiзовував дитячi садки, ясла й притулки. Склав першу українську абетку, що називалася «Первинка». Вiд 1921 р. редагував провiнцiйну газету, був членом виконкому та завiдував вiддiлом народної освiти.

Цiкаво, що карколомна вiйськова та державна кар’єра Кулiша нiяк не вiдобразилися в його творчостi. Складається враження, що десять рокiв вiн займався не своєю справою, яку ладен був забути. Згодом iз жалем згадував свої намагання змiнити життя в рiдних Олешках – мiстечко так i залишилося глибокою провiнцiєю, а роки, вiдiрванi вiд письменництва, пропали. Можливо, якби вiн мав трохи бiльше часу для творчостi, то описав би свiй багатий життєвий досвiд. Однак для творчостi йому було вiдведено лише 10 рокiв.

Невiдомим залишився автобiографiчний роман «Трохим Лемiш», що його митець виношував упродовж багатьох рокiв, але не вiддавав до друку. Цей твiр задумувався як епос приватного життя у добу вiйн та революцiй – «жорстокий реалiзм», за визначенням автора. Рукопис роману згорiв в окупованому нiмцями Харковi... Якщо звернутися до листiв Кулiша, написаних протягом 1924 р. до І.Днiпровського, то сюжет «Трохима Лемеша» був епiчним варiантом пiзнiшої «Патетичної сонати», дiя якої починалася ще до Першої свiтової вiйни. «Лiрика кохання сплiтається з блискавками та чадом вiйни», – писав Кулiш Днiпровському. Інколи вiн розглядав свiй твiр як кiнороман, випередивши, принаймнi в задумi, майбутнє становлення цього жанру у свiтовiй лiтературi.

У 1923 р., працюючи на адмiнiстративнiй посадi в губернському вiддiлi народної освiти в Одесi, вiн почав писати першу п’єсу «97» (iншi назви – «Голод», «Незаможники», «Гибель одного комнезаму», «Мусiй Копистка»), яку закiнчив у червнi 1924 р. Вiрний друг дитинства та драматург Іван Днiпровський став посередником мiж п’єсою i режисером Гнатом Юрою, який змiнив фiнал трагедiї на «бiльш оптимiстичний» «з iдеологiчних мiркувань». Її прем’єра в Державному театрi iм. Івана Франка (Харкiв), хоча й у спрощенiй редакцiї, з якою не погодився автор, що запропонував власний варiант, стала датою народження українського радянського традицiйного психологiчного театру. Несподiвано прийшов великий успiх. П’єса, розрахована на самодiяльнi театри, одразу ж потрапила до репертуару державних.

Парадокс радянської партiйної логiки та партiйної дисциплiни полягав у тому, що вже вiдомого автора славетної п’єси так i не перевели з Одеси до тодiшньої столицi – Харкова, навпаки, його послали до глибокої провiнцiї, якою на той час був Зiнов’ївськ (колишнiй Єлисаветград, нинi Кiровоград) на посаду редактора мiсцевої газети «Червоний шлях». Кулiш у розпачi небезпiдставно побоювався, що в провiнцiї – в мiщанському «непiвському болотi», вiн загине як письменник. Вiдсутнiсть у мiстах живої української мови вiн сприймав як нацiональну трагедiю. У його творах, написаних немовби легкою природною мовою, засвоєною вiд матерi-полтавки, вiдчувається важка професiйна робота iнтелiгента, який студiював мову за словниками i навчався у старших авторiв. Тож легкiсть ця показна.

Першою професiйною українською п’єсою радянських часiв була саме трагедiя М.Кулiша «97» (1924, остаточна редакцiя 1929). У нiй


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2019

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.