- Завжди в останню секунду, - сказала дружина, - в сусідньому домі живе.
- Стрекоза? - несподівано мовив Білаш.
- Яка Стрекоза? - не зрозуміла дружина.
- Вона схожа на Стрекозу.
- Вона тобі що, подобається?
- З чого ти взяла? - здивувався Білаш.
- Я просто питаю.
Стрекоза поглянула в їхній бік і опустила очі, як здалося
Білашеві, мало не зачепивши віями лисого товстуна, що стояв поруч.
Увечері, повертаючись з роботи (це було, як мана), Білаш знову побачив Стрекозу. їхні очі зустрілися. Потім зустрічалися ще кілька разів.
«Підійти? - запитав він сам у себе. - Але на яких підставах?» Стрекоза, не ховаючи погляду, усміхнулась, ледве ворухнула худим плечем, мовби говорячи: «Ну що ж я можу зробити?» Від такої думки Білашеві на мить стало не по собі.
На зупинці Стрекоза зійшла першою. Він вийшов слідом і йшов позаду, поступово уповільнюючи ходу. Стрекоза звернула за ріг зеленого будинку, а Білаш попрямував до свого під'їзду. У дверях він ще раз озирнувся і помітив, що у другому під'їзді зеленого будинку зникло її блакитне плаття.
Назавтра була неділя. Білаш вирушив до гаражів, щоб нарешті закінчити ремонт і виїхати своїм надзвичайним авто на вулиці міста. Другого такого автомобіля у місті не було. Це був старовинний 1927-го року «Аустін»- кабріолет яскраво-червоного кольору з чорним верхом, що відкидався. Автомобіль нагадував Божу корівку і своєю вражаючою збереженістю викликав у тямущих захоплення, а в решти неминучу посмішку. Він їздив виключно в теплу пору року. Взимку ж «Аустін» впадав у сплячку і пробуджувався лише навесні.
Отож у понеділок вранці на роботу Білаш знову мчав власним транспортом. Перехожі, всі, як один, не лишалися байдужими, і Білаш спочивав на лаврах, по-дитячому втішаючись своєю індивідуальністю.
Минув тиждень. Одного дня, після закінчення роботи Білаш ішов до стоянки і раптом йому здалося, що в його автомобілі хтось сидить. Коли він підійшов ближче, то зовсім розгубився. В «Аустіні» сиділа вже знайома йому Стрекоза з автобуса.
Їхали мовчки. Він не знав куди. їй, здається, теж було все одно.
Трохи згодом гамір міських вулиць стих. Вони котили по незавантаженій позаміській дорозі і продовжували мовчати.
Минуло немало часу, перш ніж червоний «Аустін» зупинився на зеленій галявині, оточеній з одного боку лісом, з іншого пагорбом, теж густо вкритим деревами. На самій горі, куди здіймався ліс, між верхівок дерев виднівся купол без хреста і ще якісь сірі будівлі. Неподалік від місця, де вони зупинилися, протікала маленька річечка, що губилася в гущавині.
- Що там? - раптом запитала Стрекоза.
- Ти тут вперше?
- Ага.
- Там кінцева.
Стрекоза поглянула на Білаша здивовано.
- Кінцева зупинка експреса буття, - пожартував Білаш, і, як йому здалося, пожартував не зовсім вдало. - Раніше це був жіночий монастир. Тепер притулок для престарілих.
