- Тут красиво.
- Справді, місце славне. Як тебе звуть?
- Віка.
- Справді, тебе інакше не назвеш. Тобі підходить це ім'я.
Білаш зібрався виголосити щось про давньоримську
Вікторію, але стримався і заговорив про інше. Він говорив, намагаючись не обтяжувати ситуації мовчанням, і не розумів, чому хвилюється. Разом з тим він не знав, про що говорити з цією школяркою, і тому виходив якийсь сумбур. Білаш відчував це, але зупинитись не міг. На язиці раз у раз вертілося питання: «Навіщо ти сіла в машину?» Але то було б настільки банальним, а він не хотів виглядати банальним в її очах. Стрекоза теж кожної хвилини чекала на це запитання і боялась його, тому що відповіді на нього у неї не було.
Вони пройшли до заростей, де блищала вода і, очевидно, брала початок лісова річечка.
- Хочеш живої води? - запитав Білаш.
- Хочу, - відповіла Стрекоза і усміхнулась.
Вони наблизилися до невеличкого рівчачка, на дні якого блищало майже округле дзеркальце води.
- До речі, якраз саме в цьому місці живуть сині стрекози з оксамитовими крильцями. Тільки тут і більше ніде. Жаль, що їх тепер немає. Коли я побачив тебе вперше, я подумав: «Стрекоза, справжнісінька Стрекоза».
Вона усміхнулась знічено, і Білашеві стало вільніше.
- Ось тут вони завжди кружляють. Це початок річки.
Стрекоза зазирнула у рівчачок, де блищало кругле
дзеркальце. Крізь прозору воду було видно джерело, і як там на дні здіймалися кілька піщаних вулканчиків.
Кажуть, цю воду пили ще монахині і жили сто років, - говорив Білаш, спускаючись до джерела, - вона цілюща. Ще розповідають, на цьому місці юну монахиню спокусив якийсь світський мужчина. Вона набирала воду, а він вийшов з-за дерев і попросив напитися. Після вони разом зникли за деревами. Те бачили старі монахині. Дівчину замкнули в келії, аби Господь змилувався і не тримав гніву на монастирську обитель. Однак уранці, коли заглянули до осудженої, то побачили вражаючу картину На підлозі лежало її чорне вбрання, а дівчини не було. Після того в монастирі стали вважати, що спокусив її не хто інший, як сам Сатана. Хочеш спробувати?
Стрекоза замріяно дивилась у джерельце. Серед лісу, річечки, ще досить густої зелені, лиш подекуди заплямованої жовтим, її очі були по-особливому сині. Щоб приховати чергове хвилювання, Білаш усміхнувся і сказав:
- Все ж, як ти схожа на стрекозу. Але ти не ображаєшся?
- Як я можу ображатися, коли вони такі красиві. А ви не будете ображатись, коли я стану говорити вам «ти»?
- Розуміється. Хіба може бути інакше? - відповів, як тільки можна безпосередньо, Білаш.
- Ти обіцяв живої води, - мовила Стрекоза, і її легкий ніжний голос, пропливши в прохолоді лісу, приголубив Білаша.
- Посуду ніякого. Хіба що з рук?
- Ага, - не роздумуючи, відповіла Стрекоза.
Вона стояла на самому краєчку рівчачка, так що її ноги були якраз проти його обличчя. Відстань між ними була зовсім короткою, і Стрекоза помічала, як не знаходили місця Білашеві очі, аби не зустрітися з її оголеним тілом. Стрекоза присіла навколішки і напнула на коліна плаття. Він занурив долоні в джерело і підніс до її обличчя.
Стрекоза пила з рук і дивилася йому в очі. А коли підвела голову, на кінчику її носа повисла крапелька, в якій блиснуло сонце. Стрекоза посміхнулася, і сонце блиснуло на її сліпучих зубах.
