Того дня у Лєнки був день народження. Ми збиралися святкувати. Після останньої пари, коли всі були налаштовані зірватися з місця, до аудиторії зайшов декан з якимось чоловіком і оголосив, що зараз відбудеться лекція на тему: «Семья - ячейка общества». І хоча він тут же зауважив, що професор із самого Києва, а лекція не забере багато часу, все ж не обійшлося без загального гулу розчарування, після якого лектор став не до діла товкти пальцем свої великі окуляри.
Коли надвечір старий Корній плентався городом до берега, горблячись під довгим покрученим веслом, чиясь голова неодмінно кричала йому через паркан: «Глядіть, діду, коли б вас русалки не залоскотали!» І реготала.
Можливо, через те Корній, як завжди, вирушав трусити ятери, коли вже зовсім смеркло, аби ніхто не чіплявся.
Сичали, тріскотіли двері, і автобус, важко зітхаючи, вирушав до наступної зупинки. Білаш сидів біля вікна, про щось задумавшись.
Осінь, точніше вересень, в цьому році прийшла непомітно, тому що тепла лишалося ще вдосталь і сонце, наче в розпалі літа, цілими днями висіло в усіх перед очима. Навіть для цього південного містечка погода була небувало жаркою.
Епістолярна повість
Коли жінка щезає, все, що залишається від неї, - це її запах.
(«Ніс» фірми «Шанель», Париж)
Присвячується Войцеху Лепковському
Певен, мало кому доводилось бачити подібне кладовище на своєму віку. Справді незвичайне... Дивне... Вражаюче... Перш за все - то є ліс. Дрімучий, віковий ліс з деревами, верховіття яких сягає неба. Ростуть вони так густо, що у лісі навіть удень завжди панує напівморок, а, звівши догори очі, мов із глибокої криниці можна бачити зорі. Не на узліссі, не серед галявини, просто, несподівано, зненацька серед хащів виникає кладовище. Поміж дерев, серед зеленого висохлого листя папороті туляться могили з християнськими спомниками. Спокій, лісова прохолода і тиша якось незвичайно томлять душу, і є в тому щось казкове, містичне або ж із природи снів.
Серед моєї колекції ікон є одна невеличка, досить непримітна, на якій зображений святий великомученик Пантелеймон. Коли у мене бувають гості, а серед них багато фахівців, мистецтвознавців, художників, словом, усе богемна публіка, що завжди не шкодує захоплень відносно моєї колекції, майже у кожного та маленька ікона викликає принаймні подив і нерозуміння.
- А це що? - запитують вони, вирячивши на мене свої естетські очі. - Що за сентименти? Адже у відсутності смаку Вас не запідозриш.
Він любив цю нічну позаміську дорогу. А ще самотність та свій старий «Мерседес». Переважно він їхав без цілі, подалі від міста, і чим менше зустрічав людей, тим спокійніше і привітніше ставало йому на душі. Останнім часом він все більше відчував огиду до всякого спілкування, зокрема до слів. Тиша і власне мовчання захоплювали його, і звична соціальна потреба скоріше була менш притаманна йому, ніж навпаки.
Інколи він вмикав приймач, майже кожного разу надаючи перевагу музиці без слів. Тоді він відчував, що йому затишно на душі, але відразу ж вагався. Кожного разу, коли доводилось когось підвозити, він почував незручність від намагань попутника зав'язати розмову. Певно, саме ці обставини визначали досить пізній час його подорожей. Коли ж ніч траплялася непривітною, з дощем чи вітром, як сьогодні, йому здавалось, що природа особливо прихильна до нього і, схоже, відчував себе щасливим.
