- Пора, - сказала вона трохи згодом. - Познайомимося, ще буде час. Скоро почнеться. Тепер уже біля десятої. Не дивись, я буду роздягатися.
Білаш чув, як шурхотіло її плаття, потім ще мить якихось таємних звуків, і от вже зовсім поруч почувся сплеск води. На темному фоні ночі віддалялася від нього витончена жіноча фігура. Стрекоза увійшла у воду по груди і, повернувшись до берега, покликала:
- Ну, що ж ти?
Минуло зовсім мало часу, і Білаш був поряд з нею.
- Пливемо на середину, там мілина по шию, можна стояти, - чомусь пошепки мовила Стрекоза і, вимахуючи руками мов справжня плавчиха, попливла на середину річки.
Скоро ноги обох торкнулися твердого піщаного дна. Тут справді було мілко. Не встигши віддихатись, Стрекоза знову заговорила:
- Тут коса. Тепер приготуйся. Слідкуй.
Білаш огледівся, але нічого особливого не помітив. Була невелика течія, мерехтіла темна гладінь, над водою пливли рідкі розірвані купи сивого туману, ледь відсвічуючи голубим. Збоку миготіла стежка місячного світла. В повітрі було прохолодніше, ніж у воді, і з води не хотілося висовуватись.
- Вже зовсім скоро. Ще трішечки. Трішечки-трішечки.
- Та що там?
- Це сюрприз. Чекай.
І раптом Білаш відчув і побачив, як вода навколо нього почала помалу осідати. Вона спадала на очах, сантиметр за сантиметром, оголюючи їхні тіла.
- Ось... - прошепотіла Стрекоза.
Згодом річка настільки обміліла в тому місці, де вони стояли, що тепер на її середині, ледь відсвічуючись під місячним сяйвом, виросли дві фігури, з яких ніби хтось всесильний несподівано скинув одяг. Стрекоза підійшла зовсім близько, і холод пробіг по обох тілах. Ніч оберігала їхню таємницю і все навколо. Те, що відбувалося, й справді було схоже на створення світу, а ці двоє - на його перших людей. Неземне сизо-голубе світло ледь-ледь виділяло їх серед ночі. Клуби туману лащилися об їхні ноги, і був то зовсім інший час, інший вік. Нічого, крім цієї ріки і цієї природи, не було тепер на світі, і лише десь далеко-далеко, може, в небесах, ледь чутно лилася чи то музика, чи то звуки пропливаючих хмарин.
- Ти любиш мене? - почув Білаш тихий голос Стрекози.
Він дивився у великі її очі, і губи його ледь ворухнулися, ніби він спав і бачив уві сні щось добре й хороше.
- Поцілуй мене. Я не хочу сьогодні додому, - знову почувся її голос, і Білаш раптом зрозумів, що то не сон. Слова прозвучали так реально і несподівано, що налякали його.
- Що ти? - пробурмотів він. - Ти ще... Тебе будуть шукати... і я, знаєш сама, я не вільний, у мене... - Білаш вибурмотів ще кілька слів і здивувався власному голосу, наче б не він, а хтось інший говорив за нього. І зразу ж все навколо змінилося. Кудись зникло. Стрекоза звільнилася від його обіймів і якось здивовано поглянула в Білашеві очі. Потім вона також несподівано поцілувала його, і Білашеві здалося, що з ним прощаються.
Згодом вода знову стала підніматися і скоро сховала собою їхні тіла.
Дорогою Стрекоза мовчала. Білашеві хотілося пояс нити все, але він не міг вимовити жодного слова. Зустрічний автомобіль освітив їхній «Аустін» і просигналив. Скоро вогнів побільшало, і вони в'їхали в сяюче місто, мов у інший світ.
