- Чудо! - із захопленням скрикнула вона. - Вона солодка. В ній що, цукор?
- Та ні. Навіщо ж? - здивувався Білаш і лизнув кінчиком язика мокрі пальці. - Наче б ні.
- Як же? - розчарувалася Стрекоза і злетіла на дно рівчака. Вони опинилися удвох на маленькому уступі. Білаш спробував щось вимовити, але несамохіть зітхнув і знітився. Стрекоза нахилилась до джерела і, зачерпнувши в долоні води, піднесла до його обличчя.
- Спробуй.
Білаш зробив кілька ковтків, і в нього запаморочилась голова. Стрекоза усміхнулася.
«Насправді, чорт, вона така безпосередня? Чи просто глузує?» - подумав він, зовсім втративши впевненість.
- Ти не любиш свою дружину? - Стрекоза послабила долоні, і вода протекла на землю, змочивши її ноги в жовто-зелених босоніжках. - А я подобаюсь тобі?
- Послухай, - вимовив Білаш, похитуючи головою, - послухай, я відповім, тільки не треба більше запитань...
Стрекоза неприродно розширила очі, намагаючись показати, що згорає від цікавості.
- Якщо ти будеш глузувати, я тебе...
- Відлупцюю? - запитала Стрекоза і усміхнулася. - Не треба, не відповідай, я сама все знаю.
- Знаєш? Що ти знаєш? - майже розгнівався Білаш.
- Те, що всі знають.
- А що знають всі?
Те, що відбувається з ними, те ж саме відбувається у всіх інших. От і все. Є чудний початок, є сіра середина, і є кепський епілог, в якому ти тепер опинився.
- Невже цьому стали навчати в школі? Цікаво. Надто. Ти можеш продовжити? Наприклад, розтлумачити моє ставлення до тебе.
- Навіщо? Тобі краще про те знати. А втім, я гадаю, ти скоро сам мені про те скажеш.
- Послухай, Стрекозо, скільки тобі літ?
