- Візьміть що хочете, але будьте милосердним. Зжальтесь над тими, хто вас любить.
- Гаразд, - несподівано спокійно відповів він, потім знову витримав паузу і запитав: - Дозвольте, я зроблю це письмово? Я напишу вам листа. У вас є конверт? Це буде мій перший лист до вас. Наступні я писатиму вам звідти.
Рената нервуючи витягла з шухляди папір, конверт і подала Кабову. Він взяв авторучку, потім глянув на Ренату, не починаючи писати.
- Скільки вам необхідно часу?
- Чотири хвилини.
Вона поглянула на годинник і вийшла з кабінету.
В коридорі стояв міліціонер. Рената зупинилася.
- У тебе є закурити?
Міліціонер витяг з кишені пачку дешевих цигарок і винувато поглянув на Ренату. Не звертаючи уваги, вона взяла цигарку. Міліціонер запропонував вогню. Рената закурила.
Кабов закінчив писати, вклав листа до конверта і заклеїв його. Потім поглянув на вішалку, де висів її плащ, витяг з нього пояс і підніс до обличчя.
У двері постукали.
- Прошу, - відгукнувся він, ховаючи пояс до кишені.
- Ви закінчили? - почувся її голос.
- Так, будь ласка.
Кабов сидів на своєму місці.
- Ви можете пообіцяти мені прочитати його вдома, перед сном? - квапливо запитав він.
- До чого ці епістолярні ігри? Я й так роблю багато зайвого. Ви не помітили? Я умовила адвоката, я ходжу до вашого дому... Невже ви не здогадуєтесь, чого мені це варто? А ви, як і раніше, залишаєтесь тупим впертим бовдуром. Чому ви відмовляєтесь від захисту? Адже це вірний шанс на успіх справи. Кому потрібне ваше хлоп'яцтво?
Він ніжно дивився їй в очі.
- Якщо ви цього хочете, я згоден.
Рената поглянула на Кабова трохи здивовано.
- Дозвольте я тепер піду до себе, - мовив він.
Рената наблизилась до Кабова, присіла біля нього, як
колись, і поцілувала в губи. Кабов продовжував дивитись, не змінюючи виразу очей. Щось упокорене було в них, тихий світлий смуток і смиренність виражали вони. Рената піднялася. Потім взяла його руки в свої і поцілувала їх.
- Я шаленію від ваших пальців, Кабов, - усміхнулась вона. - Все буде добре. Я дуже вдячна.
- Я можу йти? - запитав Кабов.
- Ви без настрою? Не гнівайтесь.
- Ні, все нормально.
Кабов піднявся зі стільця.
Коли міліціонер повів його з кабінету, Рената сіла до столу і взяла в руки листа. Дрібний вишуканий почерк був рівним, спокійним.
- Вже дорогою до автомобіля, застібаючи плащ, воча помітила відсутність поясу і посміхнулася.
- Коли вона увійшла до своєї квартири, радісне відчуття досягнутого не полишало її. Вона зняла плащ і звично кинула його на вішалку. Потім раптом зупинилася у дверях. Посмішка зникла з її обличчя. Рухи стали швидкими й нервовими. Вона повернулася назад, витягла з плаща листа і розірвала конверт.
- Мила Ренато!
- Таємниця моя проста й банальна. В ній нема нічого піднесеного й загадкового. Все надто прозаїчно. У мене рак, і дуже скоро я помру. Я навіть не знаю, чи доживу до суду. Чи вистачить сили. Навіщо мені все це? Я не знаю. Чому тепер свого листа пишу саме вам, я теж не знаю. Щось сталося. Я втратив свою дорогу, цю особливу нічну дорогу, що дарувала мені смиренність. Сьогодні вона більше не потрібна. Чому все так сталося? Чому наприкінці вона влаштувала зі мною цей злий жарт, запропонувавши замість себе вас, коли у мене не залишилось часу жити.
- Я винен перед дружиною, а ще більше перед дочкою. Я нічого не зробив суттєвого для них. Мені навіть нема чого їм сказати на прощання. Чи простять вони мене? Чомусь до сліз жаль дочки. Як би хотілося, щоб у неї було щастя. Подружіться з нею. Здається, ви повинні сподобатись одна одній.
- Коли Рената переступила поріг відділення, черговий міліціонер, що тримав трубку, побачивши слідчого, опустив руки.
- Не можу додзвонитися до вас. Кабов повісився. В камері.
Рената стояла посеред коридору і дивилася на молодого міліціонера.
- Що з ним робити? Неприємності будуть? - запитував міліціонер.
Вона продовжувала безглуздо дивитися на нього. Потім мовчки пішла до виходу.
- А що з трупом? Куди його? - гукав навздогін міліціонер. Рената не зупинилась. На вулиці вона чомусь не пішла до авто, а попрямувала в протилежний бік, перетнула дорогу і зайшла в найближчий сквер. На лавах сиділи пенсіонери з сусідніх будинків, прогулювались молоді мами з дитячими колясками, квапились кудись перехожі. Рената присіла на одну із вільних лав. Дерева майже скинули до останнього листя. Десь далеко за містом сідало сонце. Певно, воно було червоного кольору. Його не було видно, але на найвищих верхівках дерев гілля було червоного відтінку. Чомусь дуже не хотілося, щоб наставав вечір. Не хотілося їхати додому.
- Візьміть свіжу програмку. Маю захоплюючі кросворди та ребуси...
Рената підвела голову. Поруч стояв худий згорблений дідок в окулярах з величезними лінзами, тримав у руках оберемок газет і щось жував, ритмічно рухаючи старечою щелепою.
