- Чому? - майже сердито запитала вона.
- Це неможливо.
- Поясніть.
- Якось іншим разом я зроблю це. Обіцяю.
- Але іншого разу може не бути. Ви розумієте це?
- На жаль...
- Так що ж ви, чорт забирай?!
Кабов поглянув на Ренату. Сумна посмішка з'явилася на його обличчі.
- Як добре ви це сказали тоді: «Я ще пам'ятаю ту ніч». Господь великий експериментатор. Він створює ситуацію, абсолютно не плануючи наперед і не задумуючись про наслідки, і лише потім спостерігає, що ж вийшло. Так він створив ніч і побачив, що це добре. Певно, так само, не задумуючись, він створив жінку, і теж вийшло непогано. Чи не правда, досить самовпевнено - спочатку щось робити, і лише потім пересвідчуватись, добре це чи погано? А все через те, що нема перед ким держати відповідь, нести відповідальність. Не те що в умовах довершеного законодавства.
- Облишимо Бога, він непогано попрацював. Поговоримо про вас. Тим більше, спираючись на довершене законодавство, як не як у цьому кабінеті я визначаю тему розмови. Я знову була у них. Вони люблять вас дуже. Вони сумують, - рішуче говорила Рената.
Обличчя Кабова раптом позначилось сумом. Він поглянув у вікно.
- Я теж люблю їх... - задумано мовив він. - Як би мені хотілося поцілувати ваші губи. Я ніколи раніше не цілував таких.
- Рената схилила голову. Сьогодні я передаю вашу справу до суду, - майже байдуже мовила вона.
- Це означає, що ми більше не побачимось?
Рената кивнула. Настало мовчання.
- Здається, між нами лишається щось незавершене чи недовершене, так правильніше. У вас нема такого відчуття?
Рената мовчала.
- Саме так, - продовжував Кабов, - але головне те, що цього вже ніяк не змінити. Якби у мене була можливість убити те, що визначило останні події мого життя, я б убив. Зустріч з вами - вишуканий біль, посланий з неба. Однак я не бачу підстав обурюватись, адже своєрідністю мислячої істоти і є розуміння вільного підкорення долі, а не безглузде пручання їй. Проте як все ж людині не хочеться помирати. Не знаючи і не уявляючи, що саме відбувається з нею, вона пручається з останніх сил, як від чогось свідомо неприйнятного. Дикість...
- Як я стомилася... Я б не хотіла, щоб ви тримали на мене зло...
- Я не тримаю. Ви ні в чому не винні. Однак ви одна з причин, про яку сьогодні я думаю, як про одну з основних.
- Я не розумію вас. Ви знову щось приховуєте. Слідство по вашій кримінальній справі закінчено, - Рената відклала папери, - і я більше не маю права ставити запитання. Але скажіть мені тепер не як слідчому: навіщо ви їздили на покинуту дорогу? Вона повинна була стати останньою?
Кабов підвів голову і довго дивився на Ренату.
- Ви просто диво... - ледве чутно мовив він, очі його раптом заблищали. - Дозвольте, я піду...
- Але чому? - не стрималась Рената.
- Подаруйте мені щось на згадку. Що-небудь із вашого одягу. Можливо, цей пояс. Ви були так звабливі у цьому сірому плащі...
- Ну що ж ви за людина така?! - майже у відчаї вигукнула Рената. - Ви вимучили всіх навколо себе!
- Так ви даруєте мені його? - тихо запитав Кабов.
