Олександр Жовна. Дорога (не зовсім кримінальна історія для кіно) - Page 7

-    Так-так... - мовила та, кваплячись.

Вони знову мовчали.

-     Ви знаєте, що сталося з вашим чоловіком? - запи­тала Рената.

-      Так-так, звичайно... - мовила дружина, і в неї на очах несподівано з'явилися сльози.

-      Я буду займатися кримінальною справою вашого чоловіка.

Дружина продовжувала дивитися на Ренату.

-    Він убив? - раптом запитала вона.

-    Тато не міг нікого вбити! - почувся рішучий голос.

Біля дверей стояла худорлява дівчинка і сердито ди­вилася на матір.

-     Аню, піди до себе, - трохи зніяковіло мовила дру­жина.

Дівчинка не рухалась.

-    Аню, я тебе дуже прошу.

Дівчинка продовжувала сердито дивитися. Потім рвучко відвернулася і вийшла.

-     Я мушу поставити вам кілька запитань, - зверну­лась Рената. Дружина потупила очі. Рената знову виба­чилась. - Скажіть, о котрій годині ваш чоловік поїхав з лому сьомого листопада?

Дружина мовчала, не піднімаючи очей.

-    Вибачте, це важливо для слідства і, врешті-решт, в інтересах вашого чоловіка і ваших.

-    Чому ви так вважаєте?

-    Що саме? - не зрозуміла Рената.

-    Останнім часом він все частіше їхав з дому. Повер­тався пізно, інколи на світанку. Я думаю, у нього є жінка, - дружина підняла очі і поглянула на Ренату.

-    Ви можете помилятися, - чомусь мовила Рената.

-     Ми давно не живемо статевим життям. А якщо і трапляється, то вкрай рідко.

Дружина, як і раніше, дивилася Ренаті в обличчя, від чого та, здавалося, все більше відчувала незручність, але все ж продовжувала.

-     Скажіть, чи міг ваш чоловік якимось чином бути пов'язаним з будинком для пристарілих, що розташова­ний в лісовій зоні?

-    Не знаю. Все може бути. Він мало про що ділився зі мною. Ми так давно не розмовляли з ним, що я, здається, забула його голос.

-    Вибачте, а з донькою він спілкувався? Які стосунки були між ними?

-   Раніше він любив говорити з нею. Він взагалі любив її.

Зараз я не впевнена. Інколи мені здається, він нікого не любить тепер.

-    Чому?

-    Не знаю. Все це сталося поступово, непомітно, я не можу пояснити цього.

-    У нього є друзі? Хоч хто, з ким він спілкується?

-       Не впевнена. Раніше, звичайно. Ми ходили до знайомих. Приходили до нас. Тепер ні. Давно все не так. Все змінилося...

-    Ви могли б пояснити, чому?

Дружина знову дивилася на Ренату і мовчала.

-     Гаразд. Скажіть, говорить вам що-небудь ім'я Калашнікової Віри Миколаївни, 1920 року народження, яка мешкала останні роки в будинку-інтернаті № 4?

Дружина мовчала, ніби намагаючись щось пригадати.

-    Ні, пробачте, нічого не говорить.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.