Скажіть, Ренато, навіщо ви зробили це тоді, вночі? Я щоразу думаю про це. Я не згадую про сім'ю, я не думаю про дочку, мене не цікавить моя кримінальна спра- за. Я думаю про ту ніч. Що могло статися? Адже мені завжди була потрібна ця дорога. У ній я знаходив те, чого не міг знайти тут, серед людей. Тепер, здається, вона стала мені нецікавою. Вона втратила свою звабливу силу і суть. Певно, я позбувся найважливішого в моєму житті. Але чи одержав я щось взамін? Мені важко зосередитись. Все, що відбувається зі мною сьогодні, не підлягає ніякій витримці. Мене раптом докучливо стало цікавити питання сходження з розуму, механізм його переходу від реальності до інфернальності. Є відчуття, що я на порозі і в повній готовності зробити перший крок.
Схоже, тепер Рената не слухала Кабова, а думала про щось своє. Трохи згодом, в такій же задумі, вона йшла набережною, де холодний осінній вітер турбував темну ріку, намагаючись викинути її на берег. Навіщо і з чиєї волі вона вв'язалась у все це? Незрозуміле почуття відповідальності все більше не відпускало її. Цей чужий дивний чоловік. Невже він став близьким? Адже не було жодних планів будувати стосунки, тим більше будити почуття. Незалежність та гармонія з самою собою визначали її життя. Вона завжди діяла, як хотіла, інколи керуючись миттєвим зухвалим бажанням, що збадьорювало. Але це було вільне незалежне бажання, яке не приводило ні до розчарувань, ні до каяття. Тепер на її плечі навалився несподіваний, незрозумілий тягар. Чи то за гріхи, чи то в нагороду. Вона ніяк не могла визначитись. Начеб підсумовувалось щось дуже важливе.
Так вона йшла міркуючи, доки не зупинилася біля сірого п'ятиповерхового будинку. Трохи пізніше вона зайшла в нього.
Двері відчинила дружина.
- Це ви, - сказала вона, - прошу, заходьте.
У дверях до сусідньої кімнати стояла худорлява дівчинка з великими темними очима. Вона непривітно дивилася на Ренату. Потім, мовчки грюкнувши дверима, зникла за ними. Дружина поглянула на зачинені двері.
- Ходімо, - звернулась вона до Ренати.
Вони знову сіли до круглого столу, вкритого зеленим обрусом з великою плямою. Рената раптом помітила за спиною дружини на чорному піаніно, що стояло біля стіни, велику фотокартку в рамці. Минулого разу на її місці стояла ваза зі штучними квітами. Рената пам'ятала це. Фотокартка була досить давньою, очевидно, зроблена років десять тому. На ній був він з дружиною і немовлям на руках.
Дружина мовчала.
- Незабаром суд. Вашому чоловікові потрібен хороший адвокат. Я можу порекомендувати порядного юриста, - почала Рената.
Дружина потупила очі.
- Це тюрма? Йому багато присудять? - запитала вона.
- Не думаю. Проти нього немає серйозних доказів, і залежно від обставин вирок може бути не таким вже й суворим. Я зроблю все від мене залежне.
- Чому? - раптом запитала дружина.
Питання було несподіваним. Рената зрозуміла, що сказала зайве. Якийсь час вона відшукувала слова. І враз висловилась досить щиро.
- Тому, що доля вашого чоловіка не байдужа мені.
Дружина знову опустила очі і захитала головою. Схоже, ця новина майже не здивувала її.
- Я зовсім не та жінка, про яку ви подумали. Я не його жінка. Гадаю, ви це розумієте.
Дружина знову захитала головою.
- Я хотіла сказати вам, - продовжувала Рената, - це важливо. Він зовсім байдужий до свого майбутнього. Інколи він поводить себе так, ніби навмисно бере на себе провину, можливо, якої не заслуговує. Я не знаю, чим пояснити це. Я сподівалася на вашу допомогу.
- Яку? - не піднімаючи очей, запитала дружина.
- Не знаю. Адже існує підхід до кожного. Досвід спільного життя міг би вам щось підказати, пояснити.
- Я відвикла... Я не пам'ятаю... Все це було дуже давно...
Обидві жінки знову мовчали.
Рената ще раз поглянула на фотокартку. Здавалося, вона намагалася щось пригадати.
- Скажіть, - запитала дружина, - чому ви так відповіли? Я маю на увазі вашу участь в долі чоловіка. Вибачте.
Рената не відразу знайшла відповідь.
- Я відповідаю за його справу. Врешті-решт, це мій обов'язок - вести справу чесно й справедливо. Я намагаюсь розібратися і, якщо потрібно, допомогти.
Дружина піднялася з-за столу.
- Вибачте, мені треба зайнятися дочкою. У неї академконцерт.
Вона помітно нервувала.
Піднімаючись, Рената знову поглянула на фотокартку в рамці. Якесь дивне невизначене почуття з'явилося в неї. Почуття, ніби вона бачила на ній когось знайомого, але не Кабова, тобто не її теперішнього підслідного, а іншого, кого вона знала колись, а можливо, й не знала, і їй це лише здалося.
- Якщо дозволите, я залишу вам свої телефони, - вона простягла дружині візитку, - можливо, ви захочете подзвонити.
Наступного дня зранку була негода. Генерал сидів у своєму кабінеті і говорив, не полишаючи курити. Рената сиділа в кінці довгого столу і слухала генерала вже чверть години.
- ...І потім ви самі говорили мені про це. Минуло два тижні. Слід завершувати справу і передавати до суду. У нас купа незакінченої роботи. Ви зобов'язані...
