«Досвітки». Літературна діяльність Пантелеймона Куліша в 70-90-х рр.

 

В 60-х рр. Куліш стоїть у передній лаві українського літературного та громадського життя. В 60-му році він, по невдатній спробі добитися дозволу на журнал, випустив альманах «Хата». В 1861 р. бере жваву участь в журналі «Основа», який провадить його шуряк Білозерський. В імені української громади він виряджає на Україну тіло Шевченка. Коло цього часу в нього зародилася думка відновити свою поетичну роботу.

З оповідання Кулішевого знаємо, що то сталося влітку 1861 р. під час перебування автора за кордоном. Розпрощавшися з Костомаро¬вим у Ніцці, де вони пробували на морських купаннях, Куліш подався на італійські озера, що принесло йому перші віршовані рядки; деякі поезії складено під враженням дальшого маршруту Дунаєм через Добруджу; поема «Великі проводи» з'явилась уже в гоголівській Василівні. Так за короткий час уродилися «Досвітки».

Збірка майже вся проказана видимим стремлінням ударити в Шевченкові струни, заступити його українській громаді:

Ой мовчав я, браття. Словом не озвався, 

Поки батько український Піснею впивався.

Чи довіку ж, браття, Будемо мовчати, -

Благословіть мені кобзу Німую узяти!

Підтягну я струни

 На голос високий, - 

Не сумуй, Тарасе-батьку,

 В могилі глибокій.

Аналогічні думки про свою роботу як продовження Шевченкової знаходимо у вірші «До брата Тараса на той світ».

Склад «Досвіток» дуже подібний до «Чигиринського кобзаря» Шевченкового. У збірці ми стрічаємо балади, щоправда перекладені з Міцкевича («Русалка»), але засновані на народнопоетичних переказах, думи, виповнені здебільшого історичним змістом, та романси-пісні з народнопоетичною закраскою. Особливо в думах близько підходить Куліш до раннього Шевченка. «Солониця» й «Кумейки» своїм освітленням козацьких війн наближаються до «Тарасової ночі». Він славить «сірому убогу», що вставала на шляхту, славить наливайківців та павлючан, нарікає на лейстрових (реєстрових) козаків:

Бо ті лейстровії 

Виросли в неволі, 

Ой не вдержать проти вітру

Корогви на полі!

Куліш солідаризується з героями Кумейок,

Солониці та Жовтих Вод:

Нехай знають по всім світі, 

Як ми погибали.

Це «ми» цікаво порівняти з пізнішим «ми» у поемі «Грицько Ско¬ворода»: «Цей рос був ми: не хмельничани, А ті, що Хмеля прокля¬ли». Закінчує Куліш свої «Кумейки» знаменитим:

Поки Рось зоветься Россю, 

Дніпро в море ллється, 

Поти серце українське 

З панським не зживеться.

Трохи осторонь від інших поезій стоїть поема «Великі проводи». Написана останньою, вона трохи різниться з настроями цілого збірника. Перші свої думи Куліш пише цілком у дусі й манері Шевченка. Тут він немов визволяється від Шевченкової образової спадщини і пробує занотувати в постаті Голки своє ставлення до козацтва, що вже виявилось було в «Чорній раді». Голка репрезентує собою ро¬зумне, статечне, не чуже культурі - нехай і нечисленне - козацтво. Поема, проте, не вдалася Кулішеві. Етапи життя Голчиного представлені в тонах хроніки, без тої драматизації, якої вимагала романтична поема; ліричний супровід відзначається розтягненістю; міркування майже зовсім глушать емоцію. Контури Голчиного життя ледве вирізняються з потопу авторських медитацій. І так само, як і в «Україні», занадто багато в поемі безкрилого репродукування зворотів та образів народної пісні. Зіставимо смерть Голки з смертю Нечая у відомій пісні про нього.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.