Образ народного співця в поезії Т. Г. Шевченка

 

Споконвіку щедрою була українська земля — і родились на ній жито-пшениця і всяка пашниця. Споконвіку була ця земля благословенною, бо її ряст топтали люди, перед генієм котрих схиляється світ. І найперший серед них — Тарас Шевченко, велетень духу і співець народної свободи.

Назвавши свою першу книгу "Кобзарем", він і сам виступав в ній як народний співець, тісно пов'язаний з життям простих людей. Вже на початку свого творчого шляху Шевченко задумується над тим. кому і для чого пише митець, яким має бути його поетичне слово. В елегії "На вічну пам'ять Котля­ревському" найвищою оцінкою І.Котляревського є порівняння його з кобза­рем, народним співцем, який співав про народ і для народу.

Він всю славу козацьку за словом єдиним

Переніс в убогу хату сироти.

Образ кобзаря як виразника дум і почуттів народних пронизує всю творчість Шевченка. Зі сторінок поеми "Тарасова ніч" постає перед нами величний образ співця — носія героїчної слави свого народу. Пісні його слав­лять боротьбу українців проти іноземних поневолювачів волелюбність нашо­го народу.

Кобзар не тільки висвітлює колишню славу народну, а й виступає суво­рим суддею сучасного йому життя пригнобленої України, коли "над дітьми козацькими поганці панують". Він порушує найболючіші струни людських сердець, пробуджує свідомість і людську гідність знедолених.

Вірш "Думи мої, думи мої" — велична декларація молодого поета — сина свого народу. Думами називає він свої тяжкі роздуми про долю рідної землі, своє палке поетичне слово. їх породило лихо, поливали сльози, тому й вони "стали на папері сумними рядами" і не дають спокою поетові ні вдень, ні вночі. Він тужить за втраченою, засипаною в козацьких могилах волею, сучас­не йому народне страждання сприймає як своє власне горе.

Свої пісні-думи, квіти своєї душі, посилає поет з напутнім словом до рідного краю:

В Україну ідіть, діти!

 В нашу Україну, попідтинню, сиротами,

 А я — тут загину.

Перед нами — справжній народний співець, який відчуває нерозривний зв'язок зі своїм народом:

Привітай же, моя ненько!

Моя Україно!

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

Повністю присвячена зображенню народного співця-кобзаря поезія "Пе­ребендя". Самою назвою твору поет хоче підкреслити, що його співець — не­звичайна, химерна людина:

Заспіває, засміється,

А на сльози зверне.

За своїм Духом і долею мандрівний кобзар Перебендя нагадує нам само­го автора, бо, як і Шевченко, нерозривно зв'язаний з народом: "людям тугу розганяє, хоть сам світом нудить". Вільний, як птах, байдужий до матеріальних вигод життя, Перебендя всюди з людьми, співає для них, підтримуючи і роз­раджуючи їх своїм співом. У залежності від складу слухачів кобзар знаходить і відповідну пісню в глибинах своєї пам'яті: для дівчат на вигоні — "Гриця" та веснянку, у шинку з парубками заводить "Шинкарку", а там, де свекруха злая, — про тополю й лиху долю. Себе ж кобзар втішає бадьорою піснею "Ой не шуми, луже". Найвищою винагородою для нього є повага і любов народу: йому "дякують люди".

Перебендя — справжній народний поет, бо глибоко бачить людське горе, чесно служить народу своїм мистецтвом. Невдоволення життям веде співця в степ, на козацькі могили, де він мріє про кращий світ, без кривди і зла, створює його в своїй уяві. Там приходить до нього поетичне натхнення:

... то боже слово,

То серце поволі з богом розмовля,

То серце щебече господнюю славу,

А думка край світа на хмарі гуля.

Митець відпочиває від світу, байдужого до людського горя, людської муки, здатного насміятись над лихом інших. Він насолоджується красою природи, лине в піднебесні простори, бо "на землі горе". У звертанні до Перебенді Шев­ченко виправдовує дії співця, відстоює його право на глибокі роздуми і висо­кий порив творчої фантазії, стверджує його потребу бути якийсь час на самоті зі своїми бентежними думками, в єднанні з народними святинями — козаць­кими могилами. Тут, на самоті, митець знаходить душевний спокій і відраду своєму серцю.

Свого улюбленого співця-кобзаря автор порівнює із сонцем, і це чудове порівняння переростає в широке символічне узагальнення народного співця як світоча правди і добра:

Один він між нами, як сонце високе,

Його знають люди, бо носить земля.

Дух співця піднімається настільки високо, що на відміну від своїх слухачів, кобзар розуміє несправедливість оточуючого світу, і, як сонце, буде освітлювати шлях боротьби за кращу долю.

Образ кобзаря проходить через усю творчість геніального поета. Шев­ченко високо оцінював діяльність народних співців, які несли народові волелюбні Ідеї і високі естетичні уподобання, служили йому чесно і безкорис­но.

 


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.