Риторика. Виражальні засоби риторики (порівняння, метафора, протиставлення, парадокс, цитування, заклик, гіпербола, риторичні запитання, оклики)

 

План

1. Історія риторики (риторика Аристотеля, Давньоримська риторика, Риторика Середньовіччя, риторика в часи Відродження, риторика ХХ ст., сучасний стан).

2. Риторика як наука (предмет, об’єкт, завдання).

3. Виражальні засоби риторики та їхні функції (порівняння, метафора, протиставлення, парадокс, цитування, заклик, гіпербола, риторичні запитання, оклики).

1. Історія риторики (риторика Аристотеля, Давньоримська риторика, Риторика Середньовіччя, риторика в часи Відродження, риторика ХХ ст.).

            У грецькій міфології риторику уособлювала одна з дев’яти мистецьких муз − прекрасноголоса богиня Калліопа, донька Зевса і богині пам’яті Мнемосіни.

            У римській культурі риторика зображалась в образі величної жінки − богині мистецтв, що сиділа на пишному троні в осяйному вбранні, на якому виткані мовні фігури. З прекрасних уст росла лілея, яка символізувала красу (ornatus), і меч, що символізував грізну зброю (persuasio). Риторика переконує красою і силою живої мови. Поруч зображені найвидатніші оратори минулого на чолі з Цицероном і Вергілієм.

            Уже вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, уміти навмисне робити думку, ідею слабкою або сильною. Для цього вони рекомендували використовувати два основні засоби впливу: мистецтво міркування (діалектика) і мистецтво спілкування (риторика).

На розвиток риторики впливали філософські школи софістів: діалектики, елеати, піфагорійці.

На інтенсивний і пишний розвиток риторики в Давній Греції впливали такі передумови:

·                     змагальність ораторів;

·                     те, що риторика виникла не на порожньому місці. До риторики вже існувала усна традиція ліричної та епічної поезії (про це свідчить текст „Іліади” Гомера, де подано виступи царів перед воїнами). Для поширення риторики мало значення й те, що в VII−V ст. до н. е. у греків був культ живого, а не писаного слова. Цінувалося живе звертання до колективу (воїнів, ремісників, міщан) із закликом діяти;

·                     демократичний устрій Давньої Греції.

            Красномовство стало в Давній Греції невід’ємною ознакою політика, судді, державця.

            Риторична діяльність Арістотеля (384−322 рр. до н. е.) відрізнялася від риторики його попередників тим, що він вивів загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотворчості. Врахувавши досягнення попередників, Арістотель запропонував систему вимог до поетичного твору, до ораторської (античної) прози.

            Риторичне вчення Арістотеля викладене у двох трактатах: „Риторика” (або „Про мистецтво риторики”, що складається з трьох книг) і „Поетика”. Арістотель вважав, що коріння насолоди, яку одержуємо від оратора, не в чуттєвому задоволенні від словесної гри оратора, а в пізнавальних та інтелектуальних потребах. Те, що говоримо, має бути розрахованим на слухача і сказано правильно і до того ж несподівано. Арістотель вважав головним у риториці пошук доказів, способів переконань. Вирішальними у цьому ланцюжку пошуків є діалектика (рух думки і слова, розвиток) і критерій істинності.

            Арістотель скеровував увагу риторів і ораторів на такі чинники:

·                     предмет риторики;

·                     позу оратора;

·                     очікування емоції;

·                     стиль промови.

            У першій книзі „Риторики” розглядається предмет риторичної науки у системі інших наук, називаються три види (роди) промов: дорадчі, або політичні; епідейктичні, або урочисті; судові.

            Дорадчі промови радять щось прийняти або відхилити, судові − звинуватити або виправдати, епідейктичні − хвалять або гудять.

            Особливе місце в теорії риторики Арістотеля належить моральності. „Всі оратори, як ті, що проголошують хвалу чи хулу, так і ті, що вмовляють або відмовляють, а також ті, що звинувачують чи виправдовують, не тільки намагаються довести що-небудь, а й стараються показати велич і нікчемність добра чи зла, прекрасного чи ганебного, справедливого чи несправедливого”.

            Майстерність риторики Арістотель вбачав у трьох видах засобів переконання: а) логічні докази; б) моральні докази (довіра до оратора); в) емоційні впливи.

            Войовничий і практичний Стародавній Рим холодно сприймав грецький культ краси в усьому, тому, продовжуючи з II ст. до н. е. виробляв свій ораторський ідеал. Для римської ментальності не характерний культ гарного слова, звукової гармонії, насолоди пишномовністю. Політична система цієї могутньої імперії потребувала практичного красномовства в сенатських дебатах. Якщо у Давній Греції заняття риторикою мали масовий характер, то в Стародавньому Римі це було сферою законодавства, політики, влади − консулів і сенаторів.

            Відомим ритором цього періоду був захисник плебеїв Гай Гракх . Його промови є зразком римського патетичного стилю.

Для давньоримської риторики характерними є кілька ознак:

·                     інвективність;

·                     афористичність;

·                     нагромадження дієслів, метафори, антитези;

·                     сумлінно дібрані і згруповані факти.

            Визначним риториком Стародавнього Риму був Цицерон (106−43 рр. до н. е.). Цицерон створив власний ораторський стиль, який навіки став взірцем красномовства. Він поєднав у своєму стилі простоту, безпосередність і пишність, інтелект і почуття, логіку і екстаз.

            Цицерон любив етичні антитези: „Адже на нашій стороні бореться почуття честі, на тій − нахабство; тут − сором’язливість, там − розбещеність; тут − вірність, там − обман; тут − доблесть, там − злочин; тут − чесне ім’я, там − ганьба; тут − стриманість, там − розбещеність.

У праці „Про оратора” Цицерон створив риторичний ідеал оратора.

            Практичні питання риторики та ораторський досвід праці з мовним матеріалом висвітлено в трактаті „Оратор”.

            Видатним оратором був Гай Юлій Цезар (100−44 рр. до н. е.) − засновник Римської імперії, військовий полководець, політик, письменник. Його промови сягали рівня промов Цицерона, але він не надавав їм такого великого значення, як це робив Цицерон, і не зберіг їх. Увагу Цезаря більше привертали політика і державотворення.

            Найвідомішим твором Цезаря є „Записки про галльську війну”.

            Перехід Риму від республіки до імперії (І ст. н. е.) трагічно позначився на розвитку римського красномовства. Воно повторило долю давньогрецького красномовства на межі переходу від демократії до монархії. З утратою політичних свобод занепадає політичне красномовство (пристрасне, жваве, активне, дійове), натомість процвітає урочисте, епідейктичне.

            Основним методом навчання в римських риторичних школах було заучування кращих промов видатних грецьких і римських ораторів та декламація їх. Відповідно навчальними посібниками були збірники декламацій (тексти зразків з техніки риторики) та риторичні задачники з різноманітними завданнями з побудови промов.

            Марк Фабій Квінтіліан був прихильником педагогічної риторики. На думку Квінтіліана, вирішальне значення для розквіту красномовства має особистість кожного оратора, його освіта і моральність, заняття філософією, вироблення смаку, достойність у поведінці й вишуканість у мовленні. Про це він написав у великій праці „Ораторська освіта” (100 р. н. е.).


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.