Електронна бібліотека

 ЧАСТИНА ПЕРША

 І

Польова царівна

 Сталося це одного чудового весняного дня. Ясне сонце було тепле й приязне. З неба линула пісня жайворонка, в траві сюрчали коники. У такий день на серці стихають негоди, хочеться жити й любити.

 І 

Село Семигори знаходиться недалеко коло Росі, ховається воно в зелених садах, навколо розстилаються левади. Хата Омелька Кайдаша притулилася біля однієї гори, в старому садку. 
Старий Кайдаш сидить коло повітки та майструє, одягнений у чисту білу сорочку. 
На току працюють два його сини — Карпо та Лаврін. Обидва вони високі і красиві, тільки менший, Лаврін, виглядає більш привітним та ласкавим. 
Хлопці розмовляють між собою про дівчат, перебираючи вади й переваги кожної. Лаврін же каже, що взяв би за себе дівчину "гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо". Карпові ж подобаються дівчата, що "кусливі, як муха в спасівку". 
Тоді молодший брат пропонує йому засватати Мотрю, Довбишеву старшу дочку. 
Лаврінові слова запали Карпові в душу, він почав думати про Мотрю. 
З хати виходить мати й кличе дітей та батька їсти. Говорила вона солодким улесливим голосом, намагаючись бути приємною. Замолоду вона служила в панів і від них навчилася сипати улесливими словами. 

Повість

 Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру ніби в'ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки.

 

Того дня у Лєнки був день народження. Ми збиралися святкувати. Після останньої пари, коли всі були налаш­товані зірватися з місця, до аудиторії зайшов декан з якимось чоловіком і оголосив, що зараз відбудеться лекція на тему: «Семья - ячейка общества». І хоча він тут же зауважив, що професор із самого Києва, а лекція не забере багато часу, все ж не обійшлося без загально­го гулу розчарування, після якого лектор став не до діла товкти пальцем свої великі окуляри.

 

Коли надвечір старий Корній плентався городом до берега, горблячись під довгим покрученим веслом, чиясь голова неодмінно кричала йому через паркан: «Глядіть, діду, коли б вас русалки не залоскотали!» І реготала.

Можливо, через те Корній, як завжди, вирушав тру­сити ятери, коли вже зовсім смеркло, аби ніхто не чіплявся.

 

Сичали, тріскотіли двері, і автобус, важко зітхаючи, вирушав до наступної зупинки. Білаш сидів біля вікна, про щось задумавшись.

Осінь, точніше вересень, в цьому році прийшла не­помітно, тому що тепла лишалося ще вдосталь і сонце, наче в розпалі літа, цілими днями висіло в усіх перед очима. Навіть для цього південного містечка погода була небувало жаркою.

 

Епістолярна повість

Коли жінка щезає, все, що залишається від неї, - це її запах.

(«Ніс» фірми «Шанель», Париж)

 

Присвячується Войцеху Лепковському

Певен, мало кому доводилось бачити подібне кладови­ще на своєму віку. Справді незвичайне... Дивне... Вра­жаюче... Перш за все - то є ліс. Дрімучий, віковий ліс з деревами, верховіття яких сягає неба. Ростуть вони так густо, що у лісі навіть удень завжди панує напівморок, а, звівши догори очі, мов із глибокої криниці можна бачи­ти зорі. Не на узліссі, не серед галявини, просто, не­сподівано, зненацька серед хащів виникає кладовище. Поміж дерев, серед зеленого висохлого листя папороті туляться могили з християнськими спомниками. Спокій, лісова прохолода і тиша якось незвичайно томлять душу, і є в тому щось казкове, містичне або ж із природи снів.

 

Серед моєї колекції ікон є одна невеличка, досить не­примітна, на якій зображений святий великомученик Пантелеймон. Коли у мене бувають гості, а серед них ба­гато фахівців, мистецтвознавців, художників, словом, усе богемна публіка, що завжди не шкодує захоплень відносно моєї колекції, майже у кожного та маленька ікона викликає принаймні подив і нерозуміння.

- А це що? - запитують вони, вирячивши на мене свої естетські очі. - Що за сентименти? Адже у відсутності смаку Вас не запідозриш.

 

Він любив цю нічну позаміську дорогу. А ще са­мотність та свій старий «Мерседес». Переважно він їхав без цілі, подалі від міста, і чим менше зустрічав людей, тим спокійніше і привітніше ставало йому на душі. Ос­таннім часом він все більше відчував огиду до всякого спілкування, зокрема до слів. Тиша і власне мовчання за­хоплювали його, і звична соціальна потреба скоріше бу­ла менш притаманна йому, ніж навпаки.

Інколи він вмикав приймач, майже кожного разу нада­ючи перевагу музиці без слів. Тоді він відчував, що йому затишно на душі, але відразу ж вагався. Кожного разу, коли доводилось когось підвозити, він почував не­зручність від намагань попутника зав'язати розмову. Певно, саме ці обставини визначали досить пізній час йо­го подорожей. Коли ж ніч траплялася непривітною, з до­щем чи вітром, як сьогодні, йому здавалось, що природа особливо прихильна до нього і, схоже, відчував себе щасливим.

RSS-матеріал

У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2019

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.