Сичали, тріскотіли двері, і автобус, важко зітхаючи, вирушав до наступної зупинки. Білаш сидів біля вікна, про щось задумавшись.
Осінь, точніше вересень, в цьому році прийшла непомітно, тому що тепла лишалося ще вдосталь і сонце, наче в розпалі літа, цілими днями висіло в усіх перед очима. Навіть для цього південного містечка погода була небувало жаркою.
- Вулиця Садова, - затріскотів голос з динаміків. Автобус знову засичав, зупинився і, по-старечому переваливши з боку на бік наповнене черево, заспокоївся. У відчинені двері почали заходити пасажири. Тяжко сопучи, упхалася стара з повною сіткою солодкого перцю, за нею увійшов худий веснянкуватий чоловік у високому зеленому капелюсі, і, коли двері вже почали зачинятися, на сходинку влетіла Стрекоза. Тобто, то була школярка, певно, випускниця, що швидше всього, прогулювала.
Зіпершись на спинку сусіднього сидіння, від нічого робити, Білаш став розглядати занесену вітром шкільних років юну Стрекозу у білому фартушку. Перш за все він відзначив, що то була не звичайна бабка-стрекоза, котрі зустрічаються на болоті і надто рідко. У них винятково витончений стан і широкі оксамитово-сині крильця. Саме на ті оксамитово-сині крильця були схожі її довгі звужені очі, що заносились до скронь, немов у італійок. Та й взагалі вся її зовнішність була зовсім аж ніяк не вітчизняного покрою, а від її пухких, чітко означених губ та смаглявої шкіри то й справді віяло якимись Гавайськими островами. І хоча все те поки існувало ще в досить сирому стані, все ж у ньому вгадувалися незвичайні риси майбутньої жіночої принадності.
«Якийсь рік-два, - подумав Білаш, - і ти, Стрекозко, будеш бентежити серця і думи багатьох, хто бачитиме тебе. Поки що вони не помічають твоїх несмілих принад, прихованих шкільною формою, та прийде час - і ти, відчувши їхню чаклунську силу, запаморочиш і обпечеш більшість оточуючого тебе чоловічого роду».
Стрекоза, несподівано змахнувши віями, все одно що крильцями, і блиснувши синню очей, раптом поглянула на Білаша й затримала на мить погляд. Потім, гордовито смикнувши підборіддям, повернулась до вікна. Щось гаряче відірвалось у Білашевих грудях і полетіло до голови.
«От тобі й маєш, - отямився він, - що за чорт? Звідкіля ще це? Ей! Мені все ж без чогось тридцять п'ять, а вона дівчисько, школярка... Он на ній ще шкільний фартух... Дитя...»
Стрекоза раптом повернулась і знову майже з викликом обпекла Білаша поглядом. Білашеве обличчя несподівано налилось, мов після вина, і він відчув себе незручно. Тепер він вже не міг упевнено з'ясувати, хто з них старший, тому що почувався справжнім хлопчиськом. На зупинці вийшло кілька пасажирів, і вона піднялася вище. Білаш дивився на неї і вже не помічав білого фартуха школярки, а бачив стрункі смагляві ноги, що будили уяву, сформовані обриси талії, засмаглу шию в білому комірці, і голова його горіла. Білашеві здавалося, в автобусі помітили його незвичайне хвилювання, і він вирішив узяти себе в руки.
Через зупинку Стрекоза випурхнула у відчинені двері і зникла за рогом зеленого будинку. Тільки після того, як автобус рушив, Білаш збагнув, що то теж була його зупинка. Він зійшов на наступній.
Дома дружина поцікавилась, чи не захворів він часом, і Білаш майже згодився.
- Твої улюблені, - сказала дружина, ставлячи на стіл котлети «по-київськи!». Білаш поглянув на улюблену страву, потім на дружину. Обличчя її було якимось великим, широким, очі ж маленькими, нечіткими, шкіра якогось рожевого відтінку, а біля губ поблискувало кілька червоних плям неохайно намащеної губної помади, що скидалися на плями від борщу чи соусу, і пахло від неї теж кухнею, чомусь несмачною, недомашньою. Він подлубав виделкою улюблені котлети і задумався.
Уранці Білаш їхав на роботу автобусом разом з дружиною. Він в НДІ, вона в кафе. Коли натовп остаточно упхався і погрозливо засичали двері, на східцях виросла копиця розтріпаного волосся. Коли ж копиця піднялася вище, Білаш зрозумів, що не помилився. Сьогодні замість шкільної форми на ній було легке блакитне плаття в чорних пір'їнах.
