Він любив цю нічну позаміську дорогу. А ще самотність та свій старий «Мерседес». Переважно він їхав без цілі, подалі від міста, і чим менше зустрічав людей, тим спокійніше і привітніше ставало йому на душі. Останнім часом він все більше відчував огиду до всякого спілкування, зокрема до слів. Тиша і власне мовчання захоплювали його, і звична соціальна потреба скоріше була менш притаманна йому, ніж навпаки.
Інколи він вмикав приймач, майже кожного разу надаючи перевагу музиці без слів. Тоді він відчував, що йому затишно на душі, але відразу ж вагався. Кожного разу, коли доводилось когось підвозити, він почував незручність від намагань попутника зав'язати розмову. Певно, саме ці обставини визначали досить пізній час його подорожей. Коли ж ніч траплялася непривітною, з дощем чи вітром, як сьогодні, йому здавалось, що природа особливо прихильна до нього і, схоже, відчував себе щасливим.
Отже, був дощ. Вірніше, це була справжня злива, коли двірники не встигають чистити лобове скло, а світло фар ледве освічує дорогу. Проте саме тепер він знову почував себе якнайприємніше. Чому все відбувалося саме так, він не знав і не намагався зосереджуватись на причинно-наслідкових механізмах того, що відбувалося. Він розмірковував про щось інше. Однак, якби його запитали про що, він навряд чи знайшов би належну відповідь. У всякому разі, це були думки не про справи, не про колег чи друзів, певно, й не про сім'ю. Інакше навіщо було йому їздити на цю покинуту безлюдну дорогу. Це була незвичайна дорога, її проклали військові, вирубавши декілька гектарів чорного лісу. Чутки доносили, що в лісі будували якийсь військовий об'єкт, пов'язаний із захороненням відходів ядерного виробництва, але під натиском громадськості будівництво об'єкта було припинено. Випадок безпрецедентний, але саме так все й було.
Здається, дощ посилився, а ніч ще більше згустилась. В якусь мить він зупинив автомобіль. Працювали двірники, розганяючи воду по лобовому склу. Він вдивлявся в темінь, начеб намагаючись щось розгледіти в дощовій стіні. Потім прислухався. Ледь помітна тривога з'явилась на його обличчі. Здається, він про щось замислився, або ж намагався пригадати. Тихо працював двигун. Не зовсім упевнено він увімкнув швидкість і розвернув «Мерседес».
Автомобіль рухався повільно. Згодом у світлі фар щось з'явилося. На узбіччі хтось лежав. Здається, це була жінка. Він встиг помітити, як закрились її очі, не витримавши яскравого світла. Якийсь час він сидів не рухаючись, міцно стиснувши кермо. Потім озирнувся навколо і продовжував сидіти. Поступово він згадав, чому саме зупинився. Йому здалося, що був удар. Тепер він цілком згадав - був удар з правого боку. Але він не надав уваги. Він про щось думав тоді. Здається, про дощ.. Чи, може, все було інакше?
Тоді теж був дощ. Це сталося років десять тому, під час його чергування на швидкій допомозі, саме тоді, коли лише починалося військове будівництво в лісі. Його викликали по телефону для надання допомоги дочці полковника, який керував об'єктом. У дівчинки була гостра пневмонія. Необхідна була госпіталізація, їй було років дванадцять-тринадцять. Він увів їй снодійне. А дорогою сталося те, про що згодом він намагався не згадувати і скоро справді забув. Все відбулося так швидко і блискавично, немов у якомусь безрозсудливому сні. У дівчинки завернулася спідничка, і вона так і лежала, не поправляючи її, і дивилася йому в очі. Потім вона почала марити і щоразу кликала його до себе, простягаючи руки. А згодом він зашторив занавіску на вікні водія.
