Подвір'я монастиря було вимощене брущатим каменем і вичищене від снігу так ретельно, що на ньому не лишилось жодної білої цятки. Взагалі все навколо було дуже охайним і чистим. Посеред двору в огорожі, вся заледеніла, стояла криниця. Зверху над криницею нависала невелика баня з хрестом. Пилипок обдивлявся подвір'я і мружив очі від сліпучого сонця. Вони минули криницю і зайшли у великі відчинені двері. Далі пройшли вузьким темним коридором і прочинили ще одні двері, за якими Пилипок побачив чудо. Великий золочений іконостас засяяв у глибині темної зали, безліч свічок мерехтіли навколо нього. Монахи перехрестились, і Пилипок, дивлячись на них теж перехрестився. Раптом серед іконостасу розчинилися двері, і Пилипок знову схопився за Афанасієву рясу. У дверях стояв той самий бородань у високій шапці і з сяючим хрестом на грудях, що дивився на нього з ікони вчора увечері. В руках він тримав довгу палицю, що теж закінчувалась хрестом.
- Не бійся, - зашепотів на вухо Пилипкові Михайло, - то і є ігумен. Підійди до нього, він добрий.
- Іди, іди, не бійся, - зашепотів Афанасій і, тримаючи Пилипка за плечі, направив до бороданя.
Перемагаючи себе, на ватяних ногах Пилипок наблизився до розчинених дверей іконостасу. В очах бороданя не було зла, але разом з тим вони були серйозними, без посмішки.
- Як тебе звуть, хлопче? - запитав він.
Пилипок проковтнув слину, озирнувся на монахів і тихим пересохлим голосом вимовив своє ім'я.
- Сирота? - запитав знову той.
Пилипок не знав, що казати.
- Сирота, святий отче, сирота, - мовили разом Афанасій і Михайло.
Бородань підняв руку і перехрестив Пилипка.
- Зводіть його до брата Мефодія, - сказав він, звертаючись до монахів, - хай остриже. Іди з Богом, хлопче. Навчайте його добру. Але не ніжте. Життя складне. З Богом.
А ще через тиждень на Пилипкові вже була маленька чорна ряса, така ж, як на Афанасієві та Михайлові, і він відчув себе справжнім монахом, тому що в монастирі всі його стали звати братом. Пилипок жив у келії братів-художників і згодом почав допомагати їм у ремеслі. Брати доручали йому розмішувати фарби, мити щітки, колотити сирий левкас. Пилипкові подобалось допомагати монахам, і коли звичайна сіра дошка спочатку ставала білою як сніг, а потім золотою мов сонце, а потім на тому золоті з'являлися обличчя святих, Пилипок відчував і свою причетність до появи тих образів та завжди був зачарований майстерністю братів. Одного разу Михайло дав Пилипкові спробувати намалювати що-небудь самому, і Пилипок намалював великого білого голуба з розставленими крилами. Слідкуючи за Пилипком, Михайло приємно дивувався, а коли той закінчив, він мовчки взяв Пилипкового голуба і поніс показати Афанасію. Вони довго розглядали його, після разом здивовано дивились на Пилипка. Потім Афанасій підійшов до нього і, опустивши на Пилипкову голову свою велику долоню, задумано мовив:
- Божою волею, брате, знайшли ми тебе в лісі... Божою волею... Але щоб малювати справжні ікони, потрібна ще й справжня віра. Художник без віри ні на що не здатний, і в очах його святих ніхто не знайде того священного світла, до якого б хотілося молитися. Тільки свята віра допомагає нам малювати Господа нашого Іісуса Христа, святу матір його Марію, всіх святих і мучеників за віру Господню.
Тієї ночі Пилипок довго не спав. Він лежав з відкритими очима, дивився на маленьке віконце, розмальоване зимовим мереживом, що переливалось голубим місячним світлом, і відчував у собі щось незнайоме, нове, дуже сильне, незрозуміле, але таке прекрасне, від чого йому було так хороше і так приємно, що очі його несподівано заблищали, і Пилипок дуже здивувався, бо по щоці його скотилася сльоза.
Вранці, коли він прокинувся, в келії було багато сонця. День, що настав, обіцяв бути чудовим.
Десь опівдні, коли всі виходили з вранішньої служби, на подвір'я монастиря заїхали сани, запряжені парою білих коней. У санях сиділи багато одягнений світський чоловік і дівчина. Пилипок ні разу не бачив такої гарної свитки, яка була на дівчинці. Вона виблискувала на сонці золотою мережкою, як у святих на іконах, а сама була білою і пухнастою, як сніг. Пилипкові здалось, що обличчям дівчинка була схожа на Варвару, котру намалював Афанасій. І лише очі в неї були не карими, а блакитними, як крильця серафимів. Було якось чудно бачити таку дівчинку тут у монастирі, у лісах, занесених снігом, таку тендітну й красиву, як весняний метелик. І все обличчя її було таким вже блідим, а очі сумними-сумними.
Чоловік у довгій блискучій шубі зійшов із саней і попрямував до дверей церкви. Дівчинка залишилась сидіти в санях. Ноги її були вкриті білою ковдрою, на голові в неї була така ж пухнаста, як і свитка, біла шапка.
