Україно, ти для мене диво...
В. Симоненко
Справді, для Великого Кобзаря Україна була, як і для Василя Симоненка, матір'ю, дивом... І це зовсім не слова, ні, це правда, глибока правда! Саме такою сприймав він рідну землю іде маленьким білоголовим хлопчиком, коли ходив шукати "залізні стовпи", коли захоплено слухав розповіді свого діда Івана про гайдамаччину, коли нас чужу худобу і шукав собі вчителя, щоб стати маляром.
З раннього дитинства він зрісся з нею, як з матір'ю, сестрою, вона виколисала його своєю чарівною піснею, виростила своїм рідним сином.
Про неї і про її дітей, українців, Шевченко пише, як рідний
син:
Дивлюся, аж світає.
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонне зустрічає.
Скільки любові, ніжності, захоплення і навіть радості в кожному поетичному рядку! Це справді красивії земля, неповторна своєю вродою:
Тече вода з-під явора,
Яром на долину,
Пишається над водою
Червона калина.
Здасться, справді рай!
А як живеться людям у цьому раї?
Он глянь, - у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають
З шкурою знімають...
Серце поета ятриться від болю, від гніву, від образи. Чому? За що? Хто винен? Адже живе тут народ-трудівник, чесний, добропорядний господар!
Але хіба він господар на свої землі? "Отим-бо й ба!" Ні, він не господар своєї землі, а невільник, наймит, що працює лише на чуже благо.
Хіба справді такий покірний українець в уяві Шевченка? Ні, він волелюбний і завзятий у прагненні до волі і незалежності:
Осталися діти та собаки,
Жінки навіть з рогачами
Пішли в гайдамаки.
Одухотворені прагненням до волі, гайдамаки
Де пройдуть - земля горить,
Кров'ю підпливає.
Образ України найсвітліший і водночас найдраматичніший у творчості Тараса Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні. Він присутній у переважній більшості поезій "Кобзаря ". Україна - і вбога сирота, і могутня держава, їло "ляха задавила"; не і "домовина'', де похована воля українців, і зрештою та Україна, яка "встане і розвіє тьму неволі".
"Плаче Україна – і я плачу". Цей персоніфікований образ скривдженої долею України якнайкраще виражає Кобзареві настрої. Шевченка бентежить рабство українців:
Заснула Вкраїна,
Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила.
Воля для людини виступає в Шевченка синонімом "безсмертя душі". Тому так натхненно звучить: "Не вмирає душа наша, не вмирає воля".
Образ України в "Кобзарі" з'являється перед нами і тоді, коли на сторінках безсмертної книжки з'являються наші національні символи: калина, тополя, явір, ясен, нерпа, барвінок...
Посадила стара мати
Гри ясені в тіолі,
А невістка посадила
Високу тополю.
Гри явори посадила
Сестра при долині..
А дівчина заручена -
Червону калину.
Це теж Україна - струнка, тонкостанна, широкочола, із засинілою далиною, рожевими світанками і зоряними ночами.
Це все Україна. І невипадково поет називає її раєм і творить ідеальну й прекрасну картину рідної землі.
Садок вишневий коло хати.
Хрущі над вишнями гудуть...
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть...-
Українці в глибокому розумінні Шевченка завжди найбільше цінували злагоду в сім'ї, честь ролу, працю, пісню і вінець усієї краси - матір-Берегиню.
Село! І серце одпочине.
Село на нашій Україні -
Неначе писанка село.
В образі одного села - вся Україна.
Образ України постає зі сторінок "Кобзаря" найчастіше в жіночих образах: вдови, небоги, покритки, але, якщо глибоко вчитатися в жіночі образи цієї безсмертної книги, то приходимо до висновку, що образи України та українки зливаються в один неподільний образ Батьківщини.
