Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, звернення до найяскравіших людських почуттів - основні риси поетичної спадщини В. Сосюри, якого справедливо називають одним із найтонших ліриків української літератури XX століття. Здасться, кожен знає ці натхненні рядки:
Так ніхто не кохав.
Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
і земля убирається зрання...
Поет творить хвилюючу гаму людських почуттів, народжених коханням. Поетична гіпербола перших двох рядків стає камертоном усієї поезії, в якій В. Сосюра у народнопісенному ключі оспівує чисте почуття любові: розквітає весна, прокидається земля, усе живе в той час, коли народжується кохання. Образ весни співзвучний образу коханої з щасливими очима, які тривожать і западають у душу ліричного героя, здатного - від повені весняних, хвилюючих почуттів - зірвати для неї "Оріон золотий".
Про чарівність і неповторну красу першої любові говорить пост у вірші "Коли потяг у даль загуркоче...". Ліричний герой окрилений, сповнений життєдайним теплом, яке дарує йому кохана. У вірш митець вплітає конкретику того часу - "тривожні оселі, темні вежі на фоні заграй", "...і ворог - на нашій путі". Ліричний герой іде на фронт захищати рідну землю, свою кохану, - повертається додому, де на нього чекає гірке розчарування - зрада. Порівнянням "лиш любов, як у серці багнет..." пост образно відтворює душевний стан свого героя: пережиту радість першого кохання і гостроту болю за розтоптане почуття, за невірність дівчини, яка стала дружиною іншого. Але спогад про кохання такий яскравий, такий незабутньо-щемливий:
Я б забув і образу, і сльози...
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос і коси,
твої коси сумні цілувать.
Щастя побачення і сум розлуки, радість від розділеного почуття і туга за нездійсненною любов'ю - усе не знаходить свій вияв в інтимній ліриці В. Сосюри. Гак, у вірші "Марія" поет топко відтворює сум'яття людської душі, спричинене не просто розставанням, а передусім тим, що ліричний герой мусить щось приховувати від коханої:
Я не можу сказать,
я боюсь розказать,
що тебе я уже покидаю...
У цій поезії, як і в інших, відтворення людських почуттів доповнюється змалюванням окремих пейзажних деталей. І жита зеленіють, і волошки квітнуть, але в цей час благодатного дозрівання, буяння природи відбувається щось невідворотне, незрозуміле - любов, тому у коханої заплакані очі, покірно нахилені плечі. Як і ліричний герой, дівчина страждає.
З особливою теплотою малює поет окремими штрихами образ коханої, але найбільшу увагу звертає на очі - дзеркало душі. Вони - наскрізний образ "його інтимної поезії. Золоті, сині - очі співають, мовчать, "щастя і тривога на шоках холодних від очей цвіте",, у милої "васильки з-під вій". У вірші "Білі акапії будуть цвісти" об раз коханої зливається з образом Батьківщини:
В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни...
Ось юна йде у вінку, як весна...
Стиснулось серце до крику...
В ньому злилися і ти,
і вона в образ єдиний навіки.
Для ліричного героя Сосюри любов, вірність, відданість коханій невіддільні від любові, вірності і відданості рідному краю, Вітчизні.
У Сосюриній пісні кохання помітна гармонійна єдність людської душі зі світом. Вона виявляється і в розумінні вічності любові як непереможного закону життя:
Пройдуть мільйони років,
і навіть і тоді, у травах і квітах,
сіятиме мій спів про тебе, яснооку,
як промінь зір, що зник давно вже їхній прах...
Ніжність і задушевність, динаміка і лаконізм, вагомість слова і внутрішня схвильованість поета, невимушеність і природність - ні риси індивідуального поетичного стилю Володимира Сосюри притаманні і його інтимній ліриці.
