Загальне поняття про сполучник
Традиційно сполучником називається незмінювана службова частина мови, яка служить для зв'язку членів речення або частин складного речення. Проте застосування триєдиного критерію (семантичного, морфологічного і синтаксичного) до класифікації частин мови свідчить про нечастиномовний статус сполучників, оскільки вони не мають лексичного значення, тобто позбавлені номінативної функції, є незмінними, характеризуються відсутністю будь-яких морфологічних категорій і не бувають членами речення.
Саме тому доцільніше кваліфікувати сполучники як службові слова, що виражають граматичні відношення між членами речення або окремими реченнями. Наприклад: Хай же й темнеє серце твоє оживе І на спів мій веселий озветься, Бо на нього озвалося все, що живе, В тебе ж серце живе, бо ще б'ється!
Синонімічним до терміна "службові слова" вважають термін "частки мови". До них належать власне частки, зв'язки, прийменники і сполучники — одиниці суто синтаксичного призначення. Будь-які відношення "частки мови" не можуть виражати самі по собі, а лише у зв'язку з повнозначними словами або синтаксичними конструкціями.
Крім того, у сучасному мовознавстві набув поширення підхід, згідно з яким сполучникам надається статус морфем, що позбавляє їх семантико-граматичних ознак слова взагалі. Зокрема, на думку І.Р. Вихованця, сполучники доцільніше зараховувати до аналітичних синтаксичних морфем, оскільки вони виражають семантику відношень, морфологічно не членуються і не виконують семантико- синтаксичних та формально-граматичних функцій членів речення.
Зважаючи на домінуючий у слов'янському мовознавстві традиційний погляд на службові слова та враховуючи шкільну практику, дотримуємося визначення сполучника як службової частини мови, що поєднує однорідні члени речення і частини складного речення, вказуючи на різні смислові зв'язки між ними: Вона прийшла непрохана й неждана, А я її зустріти не зумів.
Оскільки сполучник покликаний об'єднувати одиниці в єдине структурне ціле, то він має стосунки не з морфологічними, а з синтаксичними фактами. На відміну від прийменників, які ра-' зом із відмінковими формами іменних частин мови виражають смислові відношення між одиницями морфологічного рівня, сполучники виражають смислові зв'язки між одиницями синтаксичного рівня — однорідними або з лексичного чи логічного боку зіставлюваними членами речення, а також між частинами складного речення.
Чим глибше людство пізнає зв'язки між предметами та явищами навколишньої дійсності, тим більше уточнюються, увиразнюються семантико-граматичні відношення у реченні, краще зрозуміти які, власне, і допомагають сполучники. Вони є важливим граматичним засобом вираження узагальнених понять про суб'єктно-об'єктні, часові, причиново-наслідкові, умовно-наслідкові та інші зв'язки між предметами і явищами реального світу.
Давність існування окремих сполучників, наявність значної їх частини в інших слов'янських мовах, а також широке вживання і стійкість дають підставу зараховувати їх, як і прийменники, до основного словникового фонду мови.
Характеристика сполучників за походженням і морфологічним складом
У давньоукраїнській мові існувала порівняно незначна кількість сполучників, але вже тоді їх розподіляли на первинні і вторинні.
Творення первинних, або непохідних, сполучників з інших частин мови затемнене: вони повністю позбавлені предметного значення і здавна відомі лише як сполучники. Тільки поглиблене вивчення етимології первинних сполучників на основі порівняльно-історичних даних дозволяє встановити їх генетичний зв'язок з іншими частинами мови {але, що).
У сучасній українській літературній мові первинними є сполучники і, а, бо, ні, та, чи та деякі інші. Вони не членуються на морфеми, прості за будовою. Група простих сполучників невелика й об'єднує найдавніші за походженням одиниці. Наприклад: Замовк неборака, сиротами кинув І гори, і море, де перше витав.
Вторинні, або похідні, — це сполучники, що утворилися різними способами від інших частин мови. За морфологічною будовою вони поділяються на складні і складені.
Складні сполучники виникли внаслідок поєднання двох частин мови — найчастіше займенників або прислівників із частками або прийменниками: щоб = що (займенник) + б (частка), якби = як (прислівник) + би (частка), (прислівник) + же (частка), зате = за (прийменник) + те (займенник), проте = про (прийменник) + те (займенник), якщо = як (прислівник) + що (займенник), наприклад: Вам не бути вихователем, якщо у вас будуть нескінченні конфлікти з дітьми.
Складені сполучники утворилися шляхом поєднання кількох слів. Найчастіше поєднуються відмінкові форми займенника той або інших повнозначних слів зі сполучниками що, щоб, прийменниками або прислівником як: тому що, через те що, для того щоб, задля того щоб, в міру того як, після того як, до того як, у силу того як, тоді як, тим часом як, незважаючи на те що, дарма що та ін., наприклад: І минуле було прожите для того, щоб ствердити майбутнє.
Частина вторинних сполучників є наслідком кон'юнкціоналізації (переходу інших частин мови у сполучник). У сполучники можуть переходити іменники (раз, правда), прислівники (ледве, скоро, поки, доки), дієслова (часом деформовані) {мов, немов, хоч, будь), частки (хай, нехай, аж, бо, ніби), наприклад: Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди; поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть.
Сполучники, як і первинні прийменники, здебільшого полісемантичні. Коло тих відношень, які вони виражають, досить велике. Вторинні сполучники частіше однозначні. Наприклад: Спочиваєш ти, наш батьку, тихо в домовині, Та збудила твоя пісня думки на Вкраїні. Запахла осінь в 'ялим тютюном та яблуками, та тонким туманом, і свіжі айстри над піском рум 'яним зоріють за одчиненим вікном. І знову дорога, і знову сиві жита, і золота печаль соняшників, і зажурені лелеки на степах... Даю тобі цей меч, дарма що ти не сильна.
