Панас Мирний "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" - Page 8

А Максим як почув, то ні скривився, ні поморщився. Так-таки зразу згодився та й

пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи.

Тоді саме у столиці велике діло скоїлось. Старий цар умер, а зосталося два

брати. Старшому ж не можна чомусь було царством правити, — осівся на

предківськім столі менший. Оже, це не обійшлося мирно. Тоді саме царська гвардія

з масонами забунтувала. Багато тоді лягло правих і винуватих, поки той бунт

замирили... Як затихло, то новий цар, розпудивши стару гвардію, звелів нову

набирати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний... Максим якраз

підійшов під міру. Як випускали його з прийому, то не кричали й «лобі». А якийсь

усатий офіцер закричав: «У гвардію його! у гвардію!» Максим як почув, аж

засміявся... та прожогом у двері. Тут він трохи не вдарився лобом об якогось

бідолашного некрутика. Недовго думавши, він його стусонув коліном під бік,

закричав «Сторонись, крупа! гвардієнець йдьоть!..» Той поточився, трохи не

впав...

Не вспів Максим одягтись, як його погнало три якихсь москалі в некрутську

схованку і заперли на замок. Хатка невеличка, вікна з залізними штабами, як у

тюрмі, а людей — повно. Той сидить плаче; той хоч не плаче — журиться; там купка

регочеться з якоїсь вигадки...

— Прийміть, братця, й мене! — каже Максим до тих, що регочуть.

— Іди... додаси й свого слова.

— За що це нас, братця, позапирали в цю тісну хурдигу? — питає Максим, оглядаючи

чорні, як сажа, стіни некрутської.

— А щоб не втік! — одказав хтось.

— Та кий йото біс думав тікати... І довго вони так держатимуть?

— Та хто його зна... Кажуть би то, що три дні...

— Погано! хоч би сюди горілки, то воно б якось веселіше.

— А сирівцю з дохлими пацюками не хоч?

— Пий сам, коли подобається! Далі Максим уже орудував бесідою: точив баляси та

баляндраси; розказував про свої сільські походи; смішив усіх і реготався сам...

Товариський чоловік — нічого казати! Уночі тільки сумно чогось йому зробилося,

як став викрикувати часовий: «Слушай!».

Через три дні їх справді випущено і дозволено піти попрощатись з родиною, що

поназ'їжджалась до прийому, як на ярмарок... Плач, голосіння — мов мертвих

виряджають до гробу. Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи

бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною на руках голосить на весь

майдан, однією рукою схопивши за шию молодого чоловіка; а ось сестра з братом

розмовляє, сльозами доливаючи горе... От і старі діди посхиляли голови; от брати

розмовляють, понурившись... А там знову батьки, матері... Між ними й Мотря, як з

хреста знята; а коло неї сини — Василь та Онисько... Ходять вони втрьох од воза

до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Ні, не бачили... Вийшли з

некрутської разом, а де він дівся, ніхто не знає... А Максим, як тільки

випустили з некрутської, зараз потяг з москалями до шинку... Другі прощалися з

родом, а він водить за собою юрбу москалів — і побратався вже! та здоровкається

з скляним богом... Так Мотря й поїхала з синами, не бачившись з Максимом...

Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко... Люди знову поназ'їздились

прощатися, може, вже востаннє з своїми бідолашними синами, чоловіками,

братами... То не глибока річка клекоче, прорвавши греблю, то гудуть селяни,

прощаючись з некрутами... То не ховають мертвих, то люди тужать за живими

родичами... І Мотря між ними... Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона,

опустивши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом — і Максим... Видно,

материн жаль уразив і його безжурне серце: стоїть він біля матері,

похнюпившись... Аж ось затуркотів барабан; москалі скомандували в лаву

строїтись. Піднялась шатанина... Скрізь затужили, заголосили... Стали прощатися.

Максим підступив до матері...

— Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом...

— Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша... шануй... себе...

Мотря обхопила його шию обома руками та так і повисла, за сльозами світа не

бачачи...

— Та годі вам, мамо!.. Не журіться: я не пропаду. — Він висвободився з закляклих

рук старої матері, — давай прощатись з братами.

От уже построїли некрут в лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотів

барабан; старші скомандували...

— Прощавайте!..

— Оставайтесь здорові!..

— Хай вам бог помагає!..

— Щасливо!..

— Прощайте, мамо!.. — казав Максим, проходячи повз матір.

— Постой, сину!..

Мотря підскочила, сунула Максимові в руку грошей...

— Спасибі, мамо!.. — сказав Максим і гроші на ходу заховав у кишеню. —

Прощайте... подякуйте батькові, що в москалі віддав!..

— Ша... нуй... ся... про... щай... си...

Мотря не договорила. Та й Максим не чув: він був уже далеко...

Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами, заплакана, убита горем...

Іван ходив по хаті хмурий, як осіння темна ніч. Він ні на одного сина не глянув,

не обізвався. А як вони пішли з хати, тоді до Мотрі:

— Ну що... пішов?

— Провела... — каже Мотря, заливаючись сльозами.

— Що ж він?

— Нічого...

— А оддала?

— Оддала...

— Що ж?..

— Казав: подякуйте батькові, що в москалі оддав!..

— Нехай він дякує своєму дурному розумові, — сказав Іван та й замовк...

Не стало Максима, затихла буча та лайка у Івановій хаті, не чуть ніякої и шкоди

в Пісках. Не стало ватажка, — товариство немов розкотилось по світу. Хоч воно

тут же таки й було, тільки пішло іншим шляхом, зажило другим життям. Одні

повмирали; другі поженились, хазяїнами стали, дітей годують...

Іван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводів вернулася. З того

часу сам ніколи й не згадає й сердиться, було, як хто другий нагадує.

— У мене немає третього сина — і не було ніколи! — казав він. Та вже після того

за цілий день або вечір ні до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не

одженеш від себе!

Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копійку

на часточку за здоров'я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед

пречистою на коліна й молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину

од лихої години, щоб направила його на добрий розум.

Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули.

Життя пішло собі тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи

спомин про Максима.

А він — хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав... Де він? як він? Ніхто

нічого не знав, не чув...

А тут пішли в Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя одружили й

одрізнили; тут Мотря переставилась... Іван, побачивши, що й йому, мабуть,

незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши свою хату та дві

десятини ноля — москалеві, коли одкликнеться... Швидко після того Іван і сам

поліг. Онисько оселився у батьківській хаті доглядати москалевої худоби.

І стала та худоба кісткою в горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася

з-за неї спірка та ворожнеча між братами. Менший правив худобою, як хазяїн,

забирав усю користь собі; а старший, думаючи, що москаля вже на світі немає,

загризався з братом.

— Хіба він мені брат? — каже, було, Василь. — Який він брат мені?! Захопив у

свої лабети все добро та й брат! Москаля вже й кісточки досі немає... Чому ж він

не поділяв добра?.. Ти мені десятину поля дай та півхати... Або — мені твоєї

хати не треба: у мене своя хата є... Оддай мені землю — хай тобі хата... Або

сплати мою половину... А то все сам... Собака він, а не брат!

Онисько собі не дякує Василеві. Не раз і за чуби бралися. Якби люди не розлили,

то, може б, обидва без голови осталися -на батьківськім добрі. Стали вони

тяжкими ворогами. Кожен кожному робив перешкоди, кожен кожного судив між людьми.

А люди позвикали вже до такої братньої ворожнечі, хіба вже дуже зчепляться, тоді

тільки розводили.

Ворогували отак дома, ворогували, та хтось пораїв судитися. Поїхав Василь до

секретаря Чижика, повіз три мішки пшениці й десять рублів грошей. Завів

тяганину. Поїхав і Онисько до Чижика, повіз і собі три мішки борошна та й грошей

не менше... Давай судитися. Тягались вони, тягались, вимотували з їх грошенята,

вимотували. Дійшло до того, що як Василь збіднів, так і Онисько знищів, а тільки

й того, що дізналися: Максим живий і вже старшим якимсь над москалями. Тоді

брати перестали ворогувати, помирилися. Василь заспокоївся своєю худобою, а

Онисько жив безпечно в москалевій хаті й володів його землею.

 

XII

У МОСКАЛЯХ

Погнали некрут з рідного краю. аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же

невеселий здався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то

казки казали, то різні пригоди з життя пригадували, то про давні бої

переказували, сподіваючись незабаром собі стрітись у чистому пблі з ворожою

силою... Максимові спали на думку дідові приповісті; він поділявся ними з

товариством, а в самого аж душа закипала...

«Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!» — думав він сам собі, качаючись уночі

на долівці коло своїх товаришів, котрі, виморившись, мертвим сном спали. І

виплітали його думки в темній темряві страшну картину січі... Гук, крик, бій;

дим застилає все поле, аж очі ріже; огонь, як з пекла, то з того, то з другого

боку; бряжчать шаблі; гуркають гармати; палять гаківниці; брязкають списи;

тупотять коні... Татарва мчиться, як скажена... «Ага? вражі татарю-ги! » —

кричить він услід їм і пускається навздогін своїм баским бистроногим

вороньком... Шабля заблищала — голова татарська покотилася; кінь настоптав

копитом — голова луснула, як стиглий кавун... У Максима аж дух у грудях

сперло... — Господи! коли б швидше!..

На ранок уставши, знову їх гнали. І знову вони йшли, то пісень співаючи, то

задивляючись на невідомі міста, котрі приходилось переходити. Багато вони тих

міст уже поминули, а ще більше, кажуть, напереді зосталося!

Довго вони йшли все своїм краєм, між своїм людом, вже їм аж обридло.

— Чи далеко ще та Московщина? — питали вони один одного...

— Та ще підтопчем ноги, — одказували другі, догадуючись: не близько, мов!

Поминувши свої степи, з невеличкими хуторами, що, як квітнички, весело кидались

в вічі, свої великі села, з кривими улицями, з білими хаточками, з вишневими

садочками, свої городи, схожі на села, увійшли вони в лісний край. Перед ними й

за ними стояли страшні бори сосни, ялини та осичини. Ішли вони день, ішли

другий... ліс та й ліс!

— Оце й Московщина починається, — сказав хтось.

— Оце?!. Та й невесела ж яка вона!.. все ліси та бори, куди оком не скинь...

тільки небо крізь верховину мріє...

Сумно стало Максимові серед лісу; жаль йому стало своїх степів безкраїх, свого

неба високого: тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалося низьким,

похмурим. І справді воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осені, — темні

хмари, аж чорнуваті, снували по небу; перепадали часті дощі.

Пройшли вони верстов з п'ятдесят чи шістдесят лісом — ні хатинки, ні людинки!..

— Де ж тут хутори, села, городи? Хіба тут і людей немає?.. — толкуються самі між

собою.

— Та тут либонь один тільки город Москва й є, та й той аж на самому краї

Московщини, — одказав хтось.

Усі похмуріли, зажурилися: йшли мовчки, повісивши голови.

Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся... З-під тесової

стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок... Очі напрямились на його.

— Що то? кузні? — пита Максим.

— Село, — одказав йому старший москаль, що вів їх.

— То це кузні у царині?

— Не, то — избы.

— Що то за ізби?

— Хаты, по-твоєму, хахол!

Максим зареготався.

Увійшли в село, або краще — в одну довжелезну вулицю, котра й була ціле село. Аж

дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на

вулицю виглядали без вікон хати — чорні, як комори, закурені димом... Де-де

забовваніли й люди — в личаках, у довгополих балахонах, з бородами...

От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував... Таркани, прусаки, стоноги

снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті — не

виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь смердючим; під сволоком лави,

де на його стороні зайві горшки ховають, тут були замість ліжка... Світили в

хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами... Дим з печі валив прямо

на хату, — бо хата без димаря, — давив у горлі, різав очі... Максим не поліз на

«палаті»; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу

ніч не прилягав: з хати ходив надвір, знадвору — в хату; смоктав люльку (бо

хазяїн прохав, щоб не курив у хаті)...

Ранком знову погнали їх далі.

Чим далі йшли, тим не краще, а гірше. Поминали вони ще таких же сіл, може, з

десяток; минули й город один... Церков біліло аж шість, чи сім, а то все чорніло

сіро-чорним цвітом... За городом тільки якась фабрика муріла, бо до цегли не так

дим приставав, а може, була ще недавно вимурована... Засумували наші некрутики!

А до того ще попідбивалися так, що молили бога, коли б уже швидше доставитись на

місце, — хай воно вдесятеро буде гірше того, що бачили, аби спочити. Ішли вже

два тижні й два дні...

Аж ось, пройшовши ще днів з п'ять, сказано їм, що вже недалеко те місце, куди їх

гнали. Ліси щодалі все рідшали та рідшали; почалося нив'я — не нив'я, а так поле

з пеньками (видно, не дуже давно й там ліс був); а здалека заманячило їм щось

високе — то там, то там... Підійшли ближче, побачили верховини церков — із

золотими банями, і з блакитними, а найчастіше — по зеленому полю золоті

зірочки... Ще трохи — вітер доносив до них заводи дзвонів, гвалт, крик... Серце

в кожного радісно забилося. Ось-ось таки спочинуть!

Велике місто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими,

з кам'яними крамницями розкинулось на невеличкім згірку. Внизу, посеред города,

текла річка — широка й глибока; багато по ній снувало барок, плотів, пароходів;

коло річки й на вулицях — гармидер, крик, тіснота, як на ярмарку...

Багатство міське некрутів здивувало. Там — ціла вулиця кам'яних крамниць, де

видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницях за прилавками сиділи

бородаті кацапи-купці й закликали прохожих, разом викрикуючи, які у них товари.

От — базари з усякими наїдками, напитками. «От би це в Піски перенести!» — не

втерпів Максим... А це — величезні хороми з такими вікнами, що всього тебе з ніг

до голови видно, як у дзеркалі... Вулиці широкі, рівні, каменем убиті.

«Бач, бісові кацапи! — подумав Максим, — які в себе городи позаводили, а села

більше на загороди схожі, ніж на людське житво?! Все, що було на селах

найкращого, мабуть, постягали сюди...»

Привели їх до кам'яниці довгої-довгої, облупаної, чорної. Построїли в лаву перед

кам'яницею. А з неї повиходило панства-панства — і в палєтах і без палєтів...

Ходило те панство поміж їх рядами, обдивлялося...

— Ай да маладец какой! — промовив один до Максима.

— Собі такий удався! — одрубав Максим. Усі зареготалися. Панок грізно глянув на

Максима — і пішов далі.

— В казармы! — хтось гукнув спереду.

Повели їх у казарми.

Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла пліснявка;

патьоки збігали додолу. Посеред хат стояли довгі столи у три ряди: то нари для

спання. На долівці — сміття по боки. У хаті стояв мов чад; смерділо, як з

помийниці.

— Тут, видно, чорти жили, а не люди! — промовив Максим, увійшовши.

Усі сумували, журилися, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми ні рук,

ні ніг не чули, а спати довго не спали... Усе їм здавалося, що це вони в тюрмі,

в неволі... Що, якби побачили родичі, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися

навіки... Були такі, що плакали, згадавши про домівку... Нелегко було й

Максимові; оже він не плакав, а насміхався над усім... і над кацапами, і над

своїми, і над собою. Є такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами.

Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими.

Отаким щасливим і Максим удався.

Ранком вивели їх з казарми на двір; розставили лавами: вищий з вищим, нижчий з

нижчим. Знову їх обдивлялися, розставляли, переставляли, як було треба,

наказуючи, щоб не забували, хто біля кого стоїть. Попорядкувавши, одпустили їх

передихнути, бо завтра вже на учення.

Замість передишки, некрути одпрохалися в старших москалів гброд подивитися. Ті

одпустили. Проблукали наші новобранці цілісінький день по городу; набродилися й

надивилися до утоми, так що, вернувшись, зараз же полягали спати та й поснули,

як побиті. Нові дива, котрі вони бачили в гброді, прогнали вчорашню думку про

домівку.

Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Піднялась шатанина.

Кожен схоплювався з постелі; нашвидку вмивався, натягав одежину й виходив на

широке дворище, зараз же за казармою. На «плацу» розставили їх невеличкими

купками, приставили до кожної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти,

як руки держати, коли й що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили,

щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день... «І нащо це воно, кому

вона здалася оця муштра?.. для чого?..» — думали вони, вертаючись з учення.

Здавалось воно їм гірше каторжної роботи.

Оже Максимові було все це за іграшку. Скоро він вивчився добре «носки»

витягувати, марширувати, стрибати, по-московськи викрикувати... Так мов старий

москаль! Старі москалі дивувалися його дотепності та вихвалювали перед молодшими

— неуками.

Трохи згодом нап'яли на його мундир, муницію — ранець, каску, притупею, — дали

шинелю і ружжину. Яу убрався Максим — москаль москалем. Рідна б мати не пізнала!

Меткий, поворотний — на всі боки москаль!

Вранці-рано піде на учення; промуштрують їх — геть уже сонечко підоб'ється.

Ведуть снідати каші з салом, а того сала — і духу нема. Перепочинуть трохи,

знову на збір: обідати. Пообідають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан

туркоче — знову на учення. Муштруються вже аж до пізнього вечора...

Минають місяці, рік... Одно та й одно!

«А бий тебе сила божа! — думає Максим. — Хоч би вже повели куди-інде... або

ворог де вирискався!.. А то — муштра та й муштра! Та хоч би різна, а то: яка

сьогодні, така і завтра, й позавтрому... Витягай ногу, кричи: «раз!.. два!..»

Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; приціняйся разів сто на день... а хоч би

тобі раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобі

муштра... на ученні, й на смотру, й на параді під церквою... Уже так затвердив,

— як свої п'ять пальців... Ні, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти...»

От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити...

Москалі підхвалювали його за те, що «чисто» п'є; іноді й у шинок водили, бо в

самого Максима не було й шеляга за душею... Ті гроші, що мати передала, давно

пропив...

Раз побився Максим на взаклад, що вип'є кварту й не буде п'яний. Заклад на п'ять

карбованців. Товариші розняли руки. Дали кварту горілки. Максим як приложив до

губів — тільки на три ковтки й стало. І хоч би скривився, поморщився! Тільки мов

очі заблищали та повеселішав трохи. Супротивник вийняв п'ять карбованців, дає

йому.

— На біса мені гроші? — крикнув Максим. — Катай, братця, на всі!..

Пропили ті п'ять карбованців, попилися п'яні, як земля — насилу рачки до казарми

поприлазили. А тут, як на те, була вночі перевірка. Недолічилися щось п'яти чи

що. Виходять ранком на двір, — аж вони рачкують по дворищу. Забрали їх,

позапирали в темну. Сумують вони. — Не сумуйте, братця! — утішав Максим. — Сім

бід, один одвіт! Я вас визволю.

— Як же ти нас визволиш?

— А так: кажіть, що я напоїв.

— Ну то що?

— Ну, то й нічого. Там уже моє діло... Коли це — кличуть їх до ротного. Ротний

так і накинувся на них звіром. Стоять москалі та одно твердять: «винуваті!»,

«винуваті!».

А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав

за його моторність.

— Я, — каже він, — усьому виною, ваше б-родіє! Я їх напоїв. От уже скільки тут,

а не зібрався подякувати їм за науку. А це, вибрав нічку та й то негаразд. Бийте

мене, ваше б-родіє, скільки хочете: я всьому виною... Не наказуйте тільки моїх

товаришів, учителів!

Це ротному сподобалось. Пом'якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й

прогнав: «Не сметь мне другой раз... засеку!»

Вийшли од ротного, сміються; дякують Максимові, що, коли б не він, дуже б солоно

прийшлося...

Після того Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав

усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку;

говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось

товариство... Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, —

він не жалував нічого свого.

Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариські пропої...

Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом

його виручали. Чи од-біжить, бува, люльку в спірці, а грошей на нову катма, —

вони складалися по шагу там, чи по копійці — і купували; чи порвалося що з

одежі, при бійці, до останку, — вони йому вислужену й залежану в якого

бережливого брали й давали... Повага й шаноба Максимові!

 

Привик Максим до такого життя. «Ні, — думав він, — Московщина далеко краща, ніж

рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а

люди — кожен сам собі... А тут — чого душа забажала — все є; а товариші — брати

рідні: за ними, як у бога за дверима: і поможуть, і виручать... з ними краще,

ніж з батьком та матір'ю!»

Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно

здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це — життя у казармі

вонючій та вонюча їжа. Хліб той — чорніший землі, з остюками та ще до того як

згадає Максим, глядячи на його, що він у шаплику ногами мішаний, то аж

занудить... Капуста — до носа не приводь; каша — з рота верне...

— За все, за все у вас добре, — хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, — одно

скверно: їсти нічого!

— Підожди! — одказують, — діждемо неділі, будемо прохатись на прокормлен! є.

Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!

— Куди на прокормлєніе? — пита Максим.

— Да по миру прайтись. Авось отьпцется добрый челаек... даст свои заплатьї

солдатские дыры заплатать!

Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.

Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися, — прибігають товариші.

— Брат! а, брат! — будять.

— Ну?

— Вставай, найдем к ротному.

— Чого?

— Как чаво? разве забыл?

Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; почалась з товариством розмова.

— Ну, что фельдфебель? — пита один.

— Собака!

— Как?

— Да. так... двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали

дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, — не смей и рта

разинуть!..

— Стараво, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна

всю ефгу механику, — виясняв один з нар, посмоктуючи люльку і спльовуючи на

стелю.

— Да ведь пайми те, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а

не с чужова!

— Поди... Станет он разбирать: где свой, где чужой... Ему — дай!

— Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.

Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони-втрьох до

фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.

— Ну, што, Федосеич? — пита ротний. — Все благополучно?

— Всё, ваше б-родие. Только адно худо...

— Што?

— Ребятам, ваше б-родие, худо...

— Чем?


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2019

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.