Панас Мирний "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" - Page 6

— А що? як?

— Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, — тільки не зачіпайте нас!

— Добре, хлопці! добре! Так би давно... Покірливе телятко дві матки ссе. От вам

на могорич! — Вийняв золотого, подав крайньому.

Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку підступити. Генерал помітив.

— Що тобі, Лейбо, треба? — питає.

— Hex ясновельможни пан бендзе ласкав, — жеби хлопі нє едней горальні нє

будовалі, нє теж жадней карчми не тржималі!

— Та ще, слухайте — ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні

шинкував! Ви мої — й шинок буде мій. Ось вам Лейба й горілки накурить.

Піщани почухали потилиці. Вони догадалися, що це тільки почалось — ось що!!!

Попрощався генерал з ними. Сідаючи у візок, гукнув: «Глядіть... бережіть мені

Лейбу!» Та тільки його піщани й бачили.

Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць прикотила в Піски велика-велика буда,

— піщани зроду такої не бачили; а в тій буді — Лейбова жінка й жиденят з

десятеро, одно одного менше... Генерал одібрав Лейбі, на край села, гуляще

місце; за літо зоп'яв Лейба на високих стовпах будиночок — і став шинкувати.

Пішло все по-старому та по-давньому. Козаки й генералові жили собі в миру,

спокійно, тихо; орали землю, засівали, жали, косили, молотили; збирали добро,

худобу; діток плодили, — рід ширили... Прийшло в Піски ще кілька душ захожих, та

й оселилось між селянами. Генералові давали Лейбі, — чи то пак, генералові —

одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самі собі й порядкували, як знали.

Звикли піщани до Лейби. Привик Лейба до пі-щан. Стали вони до Лейби в шинок

ходити — могоричу пити. Козачі шинки обминали, бо в Лейби горілка дешевша...

Став Лейба нужний чоловік на селі!

І Лейбі — нівроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону

убрався Лейба в чорний ластиковий; і Сурка Лейбова ходила не такою зайолза-ною,

як приїхала; і Лейбові діти — не такі миршаві та шолудиві... Є в Лейби — не

знать де він і взяв її — і коза з козенятком; біля Лейбової корови ходить уже

наймичка Гапка; завів Лейба й пару шкапійок... Зажив Лейба з піщанами... сказав

би, — як у Христа за пазухою, — коли б Лейба у Христа вірив... А то

Лейба—«невіра»; Лейбові предки над Христом знущались... Було іноді за те Лейбі,

як підоп'ють піщани! Та не так Лейбі, як Лейбовим дітям... Не раз ґвалтував

Лейба, що хлопці його дітям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що —

аби де встрі-ли, — зараз і насядуть, як шуліка курчат! Та сількісь! Пейсики

знову одростали, сало на губах обмивала Сурка, жиденята росли, гладшали, стали

аж вилискуватись, як ситі поросята, котрими їх дражнили хлопці... Гаразд Лейбі!

Непогано й піщанам. Піски піднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались

у вічі серед широкополого степу квітучі огороди з вишневими садочками. Чорні,

понурі землянки час од часу все злазили. Натомість, поміж зеленою гущавиною

колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини, біліли чепурні мазанки, з

трьома вікнами, з підведеною червоною глиною призьбою, всередині — з присінками,

з хижею» а часом, і з кімнатою. І тини скрізь калачиком поза-плетені, де-где й з

острішком; і ворота — там і там дощані; а коло воріт, мов сторожі, виглядали на

шлях довгошиї журавлі...

Миронові нічого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про

неволю. Захирів старий, згорбився, скарлючився... та й умер останній січовик без

одного року ста літ.

Х

ПАНИ ПОЛЬСЬКІ

Біда, кажуть, не сама ходить, а з дітками. Перший раз вона затесалась у Піски з

генералом. А так — років, може, через десяток — як з неба впала серед Пісок

вістка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.

Піщани спершу не вірили. Чого вона сюди приїде? Що вона тут забула? Чого тут не

бачила?.. Та тоді тільки пойняли віри, та й то ще не зовсім, як понаїздили в

Піски бородаті кацапи. Генеральша, перш ніж сама приїхала, заздалегідь

понасилала з батьківщини прикажчиків. Лейба тоді, одпасшись на панському добрі,

пішов на підніжний корм...

Понаїздили нові прикажчики та зараз кинулись од-бирати місце для панських

покоїв. Дивились, обдивлялись, міряли, розміряли, — та звеліли Бліщенкові та

Мотузці виселитись аж на вигін. Ті, як почули — руками й ногами! Та трохи не

наложили головами... Так вони мусили все своє добро покидати, кинули сім'ю та й

змандрували...

Піщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща доля —

сумна, заплакана, без волі, без радості... з батогом у руках!

Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати. «Що буде? Що завтра

буде?..»—кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогодні роботи було доволі:

кацапи розкидали Бліщенкову та Мотузчину хату... На завтра — заложили натомість

палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що ніщани аж жахалися... На

післязавтрього загадали чоловікам теє дерево обтісувати. Забрали чоловіки

сокири, пішли обтісувати...

Незабаром і вродились, як з землі виросли, великі рублені палати, аж у

дванадцять горниць, з погребами під низом, з бляшаною покрівлею. Дивувались

піщани, що така озія стоїть серед села, оторочилась їх низенькими хаточками. А

палац справді виглядав далеко краще, ніж піщанська невеличка церковця. Оже вони

ще більше — не то здивувалися, не то перелякалися, як увечері бородатий

прикажчик ходив від хати до хати — загадував, щоб на завтра жінки були той палац

мазати.

— Ой, горенько! Що ж то тепер буде?.. — питали крізь сльози чоловіків жінки.

— Не що... Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузці... — раїли чоловіки.

На завтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися з дітками,

мов виходили в далеку дорогу, — перший раз потягли на панщину...

Швидко той палац і обмазали. А кацапи тим часом будували кухні, комори, сараї,

стайню. Не тільки треба панам десь жити, — треба десь челядь містити, провізію

складати, коней ставити... Треба поспішати, щоб дов-гобородому Потаповичу

превосходительна й спасибі сказала!

Та й ганявся ж Потапович за тим спасибі! Кидався сюди й туди, сам бігав за тим і

за другим, скрізь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робітниками крячкою

висів... Здається, піщани не дбали так за своїм добром, як Потапович за

генеральським. Таке йому смачне те генеральське спасибі!!

Ще генеральша в дорозі, а вже Потапович цілі Піски зганяє: муштрує «хохліков»,

як треба «гаспажу» зустрічати.

Аж ось — і сама приїхала...

Збіглись піщани — козаки й генералові — дивитись на неї, мов на яке диво. Кацапи

порядкували. Козаків геть попрогонили. А генералових — чоловіків вистроїли в

одну лаву; жінок — у другу; парубків — у третю; дівчат — у четверту, а малих

діток — у п'яту. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом-сіллю... «Ось, мов,

вельможна, — усе твоє добро припадає...» Потапович так і вчив, щоб сказали...

«припадає до твоїх превосходительних ніг!»

Вийшли діди сиві без шапок, з хлібом-сіллю... Так батько та мати стрічають

молодих, як ті вертаються з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомилася, —

сказала, що недужа, не прийняла ні хліба, ні солі... навіть не глянула на

кумедію... Так і пішов заряд даромі Піщани тільки забачили свою «молоду» ззаду,

— високу, суху, як в'ялу тараню, — коли вона вилазила з пишного ридвану та

сунула у горниці, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дівок...

Діти, два хлопчики — старшенькому літ, може, дванадцять, а меншому з десять, —

повискакували за матір'ю з ридвану та й побігли між народ. Не глянули вони на

старих дідів, минули чоловіків, жінок, парубків... Панські оченята зразу

забігали по цвітучому садочку різних квіток, що виглядали з-за чорнявих дівочих

голів...

Оглядівши дівчат, перебігли вони до хлоп'ячої лави. Хлоп'ята стояли без шапок, з

низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничі запитали, щб

то, полапали рученятами, поскубли злегенька. На-різно од піщан, неподалеку,

стояли кацапи — у червоних сорочках, у широких бородах — і сміялися з

паничівської вигадки!

— Вишь, Афоня, — на што офти хохлики... Знатна, баря, дериі.. Ану, вот таво

хахлёнка!

— Какова? — пита старшенький, поглядаючи то на хлоп'ят, то на кацапів.

— А вот таво — чумазаво!

Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб,

вирвався.

— За що ти скубешся? Дивись — який!!

— Ты... ты... ы!.. — заричали на його бородаті заступники, зціливши кулаки й

зуби.

Старенька, згорблена бабуся, пов'язана білою хусткою з наміткою, висунулась з-за

других жінок. Бліда, як крейда, вона крізь сльози ледве промовила:

— За віщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп'ят!.. А грішка!

Паничі весело зареготались та й побігли в горниці. Незабаром прийшов приказ

розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть! Лави перемішалися... Потягли

піщани по домівках, носи повісивши, понесли неодрадні думки в похнюпленій

голові, невеселе почування в серці...

Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе — само прийде. На другий же таки день

прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до

панського двору: нігде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову,

насадили садок, ставок викопали й риби напустили. Трохи згодом — улиця вузька.

Треба розширити — треба урізати людських городів! — Урізали й городів,

розчистили не вулицю, а майдан... — Уп'ять велено: позносити насупроти палацу

всі хатки, бо за тими кривобокими хатками немає ніякого виду з панських вікон! —

Позносили й супротивні хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь...

Отак що день — усе новий та й новий приказ, нова й нова вигадка! Щодня камінець

по камінчику вибивали з людської волі. Кожен час вкорочувався уривок, на котрім

були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було

безпечно за чуба брати...

Піщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали. Тоді вони

кинулись до того, до чого кидається немічний. Вони налягли на ноги, — давай

тікати! Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи Катеринославські або

Херсонські, або й на Дін, оселиться, де знає, а через рік жінку з дітками

викраде, — переведе туди. Багато тоді накивало п'ятами 1 одиноких і цілими

сім'ями... Тоді й поговірку зложили: мандрівочка — наша тіточка!

Такі щоденні безперестанні мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона всім й

усюди жалілася на невдячність «хахлацкава мужичья», на його грубу, звірячу

натуру. Де ж пак? Прокляті «хахли»-гречкосії не хотіли пахати ланів милостивої,

великородної панії Польської, по батюшці — Дирюгиної!У неї в Бородаєві все народ

«руський» — і той слухав, а ці «мазепи» — тікали!!!

Оже як не мандрували «мазепи», а все-таки більше сотні сімей зосталося на розвід

панам Польським, на послугу їх примхам та вигадливим примусам. Генеральський

приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу свбе діло. Він розім'яв грубу звірячу

натуру; оббілував її, як овечку; причесав, пригладив; натворив цілу ватагу

двірні; а з завзятих степовиків понаробив покірних волів, котрі вздовж і

впоперек переорювали тепер уже панське нив'я та засівали зерном — на прибуток

панській кишені...

 

А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сімейка у генеральші, — аби господи!

З нею приїхало два сини — опецькуваті, швидкі, як молочні телята. Через рік

синів генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.

— Гей! Кто там? — гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному

сертуці, у манишці з брижами, при часах.

— Позвать Потапича! — приказала глухим голосом, з протягом.

Лакей вийшов. Незабаром Потапович увійшов.

— Слушай, Потапич! Вере Семёновне нужно горничную.

— Вестима, нужна, — прогув густим басом Потапович.

— Выбери красивую девушку...

— Как прикажете, ваше превсходитство!

— Маладую... лет эдак — шестнадцати... Только паскарее!

— Слушаю-с.

— Завтра, што-ли...

— Слушаю-с.

— Ну, ступай!

Потапович вийшов.

А вранці-рано Кирило Очкур з жінкою, з малими дітками проводили до двору, як до

гробу, старшу дочку Ганну — вродливу, хорошу дівчину.

На другий рік приїздить друга дочка, на третій — третя.

Хто ж буде вичісувати, заплітати їх довгі чорні коси? Хто стягатиме-дівоцькі

керсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики, рукавці?..

Не минула панського хліба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею

невеличка дівчинка — сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал, —

нехай царствує! — похрестив. В дівочій за п'яльцями сиділи Стеха, Маруся; ткала

килими Гапка. На другім кінці палацу, у лакейській, нудили світом без роботи

Петро, Вареників син, та Иван Шкляр; а перед самою залою, на стільчику, сидів, у

лівреї з золотими позументами, Степан Пугач — молодий, вродливий камердинер

генеральшин. А в кухнях—скільки!!

Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротів нагодувати; треба ж їх і зодягти

чимсь... А своя сім'я? Три дочки — як голубочки!! Простому чоловікові треба

розумом розкинути, щоб дочці скриню придбати. А що ж то за дума морочила

генеральшину голеву, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна

у матері думка! Не держати ж дочок на висадки: треба й про зятів подумати.

Дівчата — не росада, щоб їх ховати геть од світу. Дівчатам треба світу, — багато

світу... Треба, щоб і їх побачили; треба, щоб і вони бачили... Треба, щоб було

чим згадати молодий, дівоцький вік!

Заклекотав генеральський палац... Музика, аж струни рве — грає; у вікнах

світла-світла! — здалека здається: горить усередині палац! Саме великий наїзд...

Ціле чорне подвір'я каретами, колясами та повозками заставлено; під каретами,

позасвічувавши ліхтарі, грають кучери у хвильки, у трилисника, або в джгута; у

стайні хрумають коні смачне степове сіно.

А в горницях гостей — нігде просунутись! Наїхали з Гетьманського гусари;

завернув старий Кривинський з цілою меткою старих дочок; не забула й Шведчиха, і

вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї вертиться сотниченко Саєнко, молодий,

чорнявий, веселий, танцюристий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа

син Павло походжає з сином полковника Кармазином, що приїхав на банкет з молодою

жінкою, аж з самого Ромна... Не тільки з Гетьманського, наїздили іноді до

генеральші гості й з сусідніх повітів.

Генеральша — привітна хазяйка-хлібосолка. Кожному скаже ласкаве слово; до одного

обернеться з усміхом, до другого — з повагою, кожному годить, коло кожного

ходить... Гостям — привілля! Хто в карти грає, хто дивиться, інші балакають то

се, то те; там зібралась купка — розказує, які тепер ледацюги кріпаки

поробилися, уверне й генеральша своє слово про своїх «мазеп». А в гостинній

панійки скрекотять, як ті сороки: без сорома кожного на зубах перетирають... У

залу двері розчинені, у них натовпилась ціла юрба теж панійок, ніяк пройти...

Підмічаючи, хто коло якої дівчини залицяється, моторні цокотухи шепочуть одна

другій свої думки про любощі, надії — про шлюби. А в залі розвернулись танці на

всі боки, аж поміст ходором ходить. Тільки — круть та верть, круть та верть!

Гусари недаром наїхали. По танцях, туди вже к світу, як прокричать другі півні,

— вечеря. Світом тільки роз'їжджаються...

Та так справляють не одні іменини (а й тож-то чотири рази на рік!): справляють

на різдво бенкет, бенкетують на масниці, на великодних святках. Це великі,

прохані бенкети. А так гості — не минав дня, щоб за столом не сиділо душ три або

чотири чужих.

Весело, розкішно жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки, — бо ніколи

було. Та й чого його журитися панночці — молодій, непоганій, з великород-ної

сім'ї, та й не з порожніми руками? Правда, чи порожні в генеральських дочок руки

чи не порожні, — про те самі вони ніколи не думали, не гадали. За них думала

мати, а справджували її думку — бородаевці та піщани... Бородаєвці привозили їй

по два рази на рік «оброки», а піщани, як ті воли, робили на неї по чотири дні в

тиждень, та зносили в двір курей, гусей, яйця... Чому не гуляти?!

Гуло отак генеральське подвір'я щось, мабуть, років з п'ять. У старшої дочки

почали вже в куточках коло очей складатись ледве примітні брижики, похмурнішав

трохи вид... Коли це — приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусіда-панок, та й

оженився на старшій. Одгуляли весілля. Піски зроду-віку не бачили, не чули

такого весілля! Палац аж ревів, аж стогнав...

Почин, кажуть, великий чоловік. Як побачили гусари, що з-перед носа таке добро

упливає, та ще дужче зачастили в Піски. Через півроку оддали другу дочку — за

старого гусарського полковника.. Осталася на утіху матері сама менша. Так же й

утіхи з неї — ніякої. Меншої дочки генеральша недолюблювала. Не раз бувало,

гримає на неї, свариться, і зодягала її бідніше, ніж старших. Розказували, що

менша дочка прогнівила була матір: у себе в хаті раз переховала горничну Уляну,

котра — капосна дівчина! — тільки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже

грубо, гляне якось дуже вільно, мов дивиться в вічі своїй рівні. «Яка сама, така

у тебе й горнишна!» — докоряє, було, розгнівавшись на дочку, генеральша. А

дочка, на лихо собі, гаряча вдалася: ніколи, було, не змовчить. Піде в них

спірка та змажка... Не раз материне серце щеміло від її гіркого слова.

Як на те ж: устряв за меншою дочкою «чумазий хахол», — отой самий хороший

сотниченко Саенко. Устряв, та й устряв!

— Слушай, Дуня, чого він до нас їздить? Я вже сьогодні йому й руки не подала, —

каже раз мати, вирядивши Саенка.

— Незвичайно зробили... Саенко — чоловік як слід...

— Хто? Чумазий хахол?

— То що, що хахол? — одказує дочка. — Хіба хахли не люди?

— Мазепи! обливанці... а не люди!

— Та хто там був: чи його купали, чи обливали, — заступається дочка.

— Гляди справді: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, що так заступаєшся?

— А хоч би й так... Чим не чоловік?

— Що це з тобою?! Чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала.

Пісками жалувала... А він —що? Може, його батько в гайдамаках був!.. Харциза!

дігтярі! П-ху-у!

— Яке мені діло до його батька? — одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину.

Через день Саєнко знову в Пісках.

— І стида й сорома немає, й честі! Я йому спину 'показую, а вій щодня...

Сказано: з хама не буде пана! — каже розгнівана генеральша.

Отже хам таки свого доїздився. Раз дочка призналась матері, що вона хама

покохала, а хам її покохав, і обоє разом просять у матері «благословенія».

— 3-ким? з ким??. — закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув її. — 3

дігтярем?!! Та рука б мені од-сохла!

— Ну, як знаєте... Не хочете, — ми й так поберемося... Бог з вами: ви не моя

мати, я не ваша дочка!

Як почула таке генеральша, як заллється сльозами...

— Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рідна дитина так моє серце вразила?

Щось з місяць ішла баталія. А далі — бачить генеральша, що дочки не переможеш, —

ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому, — взяла та й поблагословила.

Весілля не справляли: генеральша нездужала... Повіз Саєнко свою молоду жінку до

себе в Китайку, — та не повіз посагу...

 

Зосталася генеральша сама собі на хазяйстві. Недавно була сім'я велика, було так

весело, гарно; а тепер — нікому ні розважити, ні розігнати суму. Старша дочка

десь далеко в Московщині; середня тягається по всіх усюдах за полком, а менша,

хоч і недалеко, так же краще її не бачити! Не так її, як її «мазепи», без

котрого вона ступня не ступить. Генеральша довіку не простила дігтяреві того, як

він осмілився зневажити «честь» її старинного роду, — побратись з її дочкою!

Довелося генеральші на старості літ самотою світом нудити. А й старість же її

вподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала;

голова — сивим сріблом блищала...

Будинок великий — а нікого нема! Йдеш на однім кінці, — на другім ступні

одгукуються... Аж сум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Від суму

й генеральські голови не заховаються. Сама не знає вельможна — що робити. Хоч би

чим трохи одвести свою самотню душу, погріти одиноке серце. Старе серце завжди

шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим

світом... Генеральша до людей давно охолола. Люди самі шукають тепла та світу.

Де світ, там і тепло. А тепла у старім серці на макове зерно... Кому ж його

оддати?


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2019

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.