Панас Мирний "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" - Page 4

Чіпка почав розказувати...

— Такий же...

— Чому ж ви мені давно цього не казали?

— То що б було, сину? Замовк Чіпка. Щось думав...

— Нічого... — нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.

Сумно стало в хаті, як у льоху... Чіпка сидів на лаві, ноги звісив, голову

спустив трохи не до колін... Якби його так намалювати, — сказали б: то не

чоловік сидить, то — сам сум!

Мотря, дивлячись на його та згадавши давнє тихо плакала...

— Ні! Недобре зробив батько, — глухо якось, з протягом, почав Чіпка... — Ні...

негаразд!.. Чому він їх не вирізав, не випалив?..

— Кого, сину?

— Панів! — одказав твердо Чіпка.

— Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддячить, а не люди!

Чіпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач

по хаті під темний вечір; тихо слався по долівці, по стелі, по білих стінах та

давив, як обценьками, серце і в матері і в сина.

Він сидів зажурений, німий, як стіна. В його думці, перед його очима, носився

чорним вороном батько...

«Бідний мій тату! — думав він. — Не знав ти долі від самого малку — може, аж до

смерті... Ганяла вона тебе з одного краю світа на другий, од панського двору до

Дону, од Дону — до прийому... Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тліє під

землею твоє наболілеє тіло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи

пронизала тебе вража куля у бої?.. І загребли твої кості з кінськими кістками в

одну домовину, в одну високу могилу?! І нікому вона не скаже, не по-віда, що під

нею лежить твоя мучена душа без одплати... А може, тебе доля занесла куди в

далеку чужину, на інший край світа, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про

матір: як вона тут, бідолашна, повертається, що з нею виробляють люди... Ой,

боже наш, боже! Ти — всесвітній царю: ти все бачиш, все знаєш... ти один

наглядаєш над землею і маєш волю над нею... Чому ж ти не скараєш злого — хай не

карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнівом праведним?.. Ні... ти

мовчиш... мовчиш, як глупа ніч... До тебе не доходить плач наш... наші сльози...

їх заступили од тебе вороги наші... Ти не скараєш їх... ні?!

Знемігся Чіпка. Як колода, повалився на лаву, та тільки стогнав. Силу його

під'їхала важка, несподівана туга; думки помутилися, куйовдились у голові без

порядку, як завірюха зимою... Не пам'ятав він, що думав; не почував, як тяжко

стогнав...

— Чого ти стогнеш, сину? — питає журливо Мотря. Мовчить Чіпка.

— Чи ти нездужаєш?

Мовчить.

— Ти спиш, сину?

Мовчить.

Дощ давно вже перестав; хмари розійшлися; виплив ясний місяць, заглядав у вікна,

а на долівці й по стінах розмальовував чудні якісь виводи-узори. Мотря тихенько

підвелась, підійшла крадькома до лави, де спав Чіпка, заглядає в його бліде

лице. Очі йому від знемоги закрилися, зуби зціплені, вид — страшний, грізний. У

матері аж серце боляче повернулося од того виду страшного...

— Хай тебе криє мати божа від усього лихого, — шепче вона. — Спи, сину, може,

переспиш.

Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрімати.

Тепер Чіпку не напала пропасниця, тільки помарнів на виду трохи. Зате сум обняв

його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та

такий сумний!

Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени почали з діда правити гроші. Дід

не давав, бо десяти карбованців не було, а п'яти не прийняли. Потягли діда, як

до різниці вола, до пана Польського у двір... На Чіпку налягла ще гірша журба,

ще міцніше сповивав його смуток. То, було, хоч з дідом одведе душу, розважиться,

а тепер — діда нема... і в двір не пускають!

VI

ДОЗНАВСЯ

Лягла зима. Вийшов Чіпка за царину, ходить коло землянки, голову повісивши.

Дідова оселя снігом прикрита; мороз малі віконця позамуровував; двері замело,

забило. Розгріб Чіпка ногами сніг, одкинув трохи, одхилив двері, увійшов у

землянку. Пусто та холодно! — «Нема діда, — думає Чіпка, — і землянка, така ще

недавно привітна, тепла, стала холодною та неодрадною... От що робить сильний з

немічним! Пани — з кріпаками... Вони й з моїм батьком таке виробляли... одібрали

його від мене... я його не знаю, не бачив... покрили мою голову соромом,

докорами... Прокляті!»

Вертає Чіпка в село. Йде вулицею мимо шинку; роздивляється, прислухається. Там

люди сновигають; там чоловіки бідкаються своїм убожеством та лютими морозами;

там молодиці сваряться через тин... Коло шинку кріпаків ціла юрба, позбивались у

купу. Крик, гук, спірка, змагання...

Одні викрикують:

— Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якісь два роки

видумали?.. ще трохи?!

— А видно, що трохи, — одказують другі. — Так вони, бач, намовились, щоб не

зразу свої панські руки покаляти...

— Кат їх бери, з їх руками! — озиваються треті: — вони звикли чужими жар

загрібати...

— Егеж... А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!

— Так-то, видно, їм наші руки подобались, — зарішає сивоголовий дід.

— Ну, стривай! — кричить знову хтось з гарячіших: — тільки дійде до царя чутка,

що вони й його й нас дурять, — знатимуть вони! Він їх зараз у кріпаки поверне, а

нас панами поробить...

— Це тоді буде, як на долоні волосся виросте, — охолоджує неймовірний.

— Чого волосся виросте? — кричить гарячий. — Скаже цар: будьте панами... ну, і

будемо!

— Оттоді-то буде!! — глузує неймовірний.

— Авжеж... не те, що тепер!

— Я б свого зараз, як бовкуна запріг у санчата — та по дрова... а то тепер у

хаті така холоднеча, що аж вовки виють, — каже хтось з гурту.

— Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було... — загомонів гурт.

— То чи не підемо гріться до Гальки?

— Ходім, ходім! — одказало разом кілька голосів.

Юрба посунула в шинок. Чіпка пішов додому, повісивши голову, про все, що чув,

роздумуючи... Прокльони клекотали в його серці, пекли його, мучили.

 

На весну радиться Чіпка з матір'ю:

— Що, мамо, робити? дід у неволі... чи не взятись мені з ким овець пасти?

— Знаєш, сину, яка моя рада? — каже мати. — Ось покинь ти свої вівці, не вік же

їх тобі пасти... Приймайся краще коло землі. Не все ж чужим та чужим її робити.

Може, як-небудь розгорюємось на скотинку: свій хліб буде. Сам хазяїном станеш...

А на осінь, як бог приведе діждати, треба й об чому іншому подумати. Я вже

стара, нікчемна стала... хто в хаті порядок дасть? Слава тобі господи, й ти вже

немалий... Другі твоїх літ дітей мають...

Та не слуха Чіпка материної ради. Степ, привілля, — от що йому сниться! «Я зріс,

викохався коло овець... коло них і посивію», — дума він.

На другий день пішов радитись з громадою.

Не прийняла його послуги громада. — «Молодий ще, ненадежний... Нам треба вівчаря

старого, щоб овець не порозгублював». — Так одказали Чіпці хазяйські голови й

наставили вівчарем якогось діда з другого села.

Тяжко образила Чіпку громадська неправда. «Чи я не служив? чи я не годив? чи за

мене яка пропажа сталася?.. І де правда? де вона? І громада, бачу, живе

кривдою... Скрізь однаково...»

Вернувся він додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.

Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв,

заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять

копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне.

Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу;

звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!

Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й

хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема.

Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову

на ярмарку.

Радіє Мотря. Коло тієї корови, як коло дитини, ходить. Ось і телятко знайшлося.

І молоко своє, і сир, і маслечко. Чого ще? Є для себе, є й для людей. Продає

Мотря молоко глечичок по глечику, складає копійку до копієчки. Настягалася

рублів на кілька грошей та к різдву справила Чіпці парубоцьку одежу: купила

добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрі юхтові. Дякує богові, що з Чіпки

вийшли люди...

Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадає до хазяйства. Рано встає, пізно

лягає, — та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за

роботою ніколи. Сам на себе,, на свою працю всю надію покладає. Припадає до того

поля, наче закохався в його... Не тільки в будень — і в свято...

— Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у неділю не посидиш дома? —

питає Мотря. — Чи ти, бува, не наглядів чого там?

— Егеж, наглядів, — сміється Чіпка: — там така перепеличка!

— Ти б собі пошукав, сину, хазяйки, а мені — помочі...

Чіпка нічого не одказав: узяв шапку, вийшов з хати.

 

Неділя. День випав якийсь хмурий. Дощу не було, — тільки десь сонце заховалося,

небо сірими хмарами обмазалось. Стали благовістить до церкви. Чіпка убрався,

пішов з матір'ю. Вернулися з церкви, пообіда'ли. Напоїв Чіпка корову, кобилу.

Рано ще. Ходить він по двору, нудиться. «Хіба піти? — дума. — Піду... її не

побачу, — на поле налюбуюся...»

Знявся й пішов. Перехопивсь через місток, доходить до луки. Коли чує — знову той

самий голос... Він увесь затрусився, а серце — отак заходило!

— Ні, постривай... тепер не так! — прошептав він. — тепер незчуєшся, звідкіля й

лихо складеться!.. — Постояв ще трохи, послухав та присів у борозну й тихо, як

той злодій, порачкував на голос.

Дівчина сиділа на обніжку, на зеленій траві, та плела вінок з ромену, сокирок,

трав'янок і других польових квіток, що тут же недалеко на луці розстилались

чудовим цвітним килимом, напували пахощами обвітря. Вона сиділа спиною до того

місця, звідкіля підкрався Чіпка. Кругом неї обсипано було квітками, натрушено

травою; повна фартушина того польового добра розстилалась на колінах. Дівчина

знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квіточку по квіточці,

підбирала один колір до другого, сплітала докупи, перев'язуючи гнучкими

Петровими батогами. Одначе робота ця забрала не всі її думки: дівчина стиха

співала... Тихенький подихав вітер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що

повибивались на висках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою стьожкою,

заплетеною в косу, й розносив по полю журливу пісню... По сумному голосу, по

задуманому личку можна було помітити, що дівчина не жила без лиха...

— Здорова була! — гукнув їй на саме ухо Чіпка, скравшись з-за спини.

Дівчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утікати, та, висипавши на землю

квітки з фартушини, похопилася, знову опустилась на траву й стала обома руками

гарбати й. кидати назад у фартушину польове добро.

— А куди ти тепереньки втечеш від мене? — пита її Чіпка.

— Я й тікати не буду... — перевівши дух, одмовила вона, та й підвела на його

свої оксамитні очі. — О-ох... та й злякав же ти мене... хай тобі!

Од іскристого погляду, од її голосу, свіжого та дзвінкого, — так і звився Чіпка.

— «А хороша ж яка!.. а люба та мила!..» — промелькнуло у його в думці. Він стояв

перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, підбирала

квітки. Він осмілився — сів поруч з нею.

— Що це буде? — обізвався перший, показуючи на недоплетений вінок.

— Хіба не бачиш? — вінок! — аж скрикнула. Знову замовкли обоє. Він схилився біля

неї трохи на лікоть та скоса поглядав на її личко, що від такої несподіваної,

тривоги зашарілось, здається — пашіло полум'ям. Вона підбирала квітки та

зв'язувала в невеличкі пучечки одномасних кольорів. Навкруги тихо, гарно,

зелено; тільки буйні жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з

собою; од квіток пахощі разом з повітрям втягались грудьми — і легко й мило було

дихати...

— Се твоє поле? — трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чіпки, не одриваючи

очей від вінка.

— Моє.

— І хліб твій?

— Мій.

— І то, під гаєм, твоє?

— Моє.

— А я тут місцину найдужче люблю... Бач, які на ній гарні квітки ростуть.

Чіпка не потрапив, що їй одмовити, — та замість того уставивсь на неї очима.

Розмова перервалася. Хвилина... дві... Чіпка не спускає з неї очей.

— Чого ти дивишся на мене? — обізвалася вона, скинувши на його погляд. —Дивись,

яку моду вигадав... мов з'їсти хоче...

Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!

— Не дивись! — скрикнула вона та й затулила йому очі своєю рукою.

Чіпка — сам не свій... так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю

біленькою, пухкенькою рукою... Здається, якби можна, так би й гамкнув за

мізинчик-пальчик, що світився навпроти світа, як рожева квітка... Вона в одну

мить прийняла руку. Він знову, осміхаючись, уп'яв свої очі.

— Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! — Та взяла справді й повернулась до його

спиною.

Чіпка, як мала дитина, переліз на другий бік, — та все-таки заглядав в вічі.

— А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не дивись! — Та давай його

вінком по голові й по виду бити.

«Вий, — думає Чіпка, — бий дужче... бий хоч цілий вік так, тільки не прогонь від

себе... Мені так любо та мило з тобою!»

Вона тріпала об його вінок, а він тільки осміхався... Вінок швидко розсипався;

головки од. квіток поод-літали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:

— Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! — Та, згорнувши попід ліктями свої білі

руки, — сама вже послала йому бісики очима...

Чіпка не видержав. Як кіт на мишу, — так він кинувся на неї; міцно-міцно здавив

її цупкими руками, вліпивши в щоку такий поцілунок, що аж виляски роздалися,

наче хто удрав долонею з усієї мочі.

— Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! — закричала дівчина, пручаючись. Він її ще міцніше

пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду...

Тоді він випустив.

— Ну, та й удрала ж, — аж закрутило в носі! — каже він, скривившись.

— А чого ж ти лізеш, безстиднику? Рад, що саму дівчину застукав на полі, то вже

й лізе!.. — каже вона. А в самої очі — так і сміються, так і грають!

— Дурна ти... хіба що?

— Як що? Он, послинив... ве-е! — та й стала витирати рукавом щоку.

— Не одкусив же, — сміється Чіпка.

— Ото б добре, якби одкусив... Тоді б я тобі очі видрала.

— Якби подужала.

— Тоді б побачив...

Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а він — на неї. Повінув

вітрець; розірвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-під неї ви-плило в

своїй пишній красі й обдало їх хвилями блискучого світу, наче гарячим золотим

дощем осипало. Жита зашамотіли, піднімаючи догори свої похилені колоски.

Дівчина прямо глянула Чіпці в вічі; якраз стрілася з його очима та, спустивши

вниз довгі й густі вії, запитала :

— Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?

— Ніколи було, — не признається Чіпка, а сам собі подумав: чому я її не

зустрічав тут?

— Що ж ти робив? — вона йому.

— Коло хазяйства...

— А в тебе земля ще де є?

— Ні, нема.

— А хата є?

— Є.

— А батько та мати? брати та сестри?

— Одна мати.

— Де ж ти живеш?

— У Пісках. А ти де?

— Тобі навіщо?

— А ти ж мене питала...

— Нащо ж ти розказував?

— Скажи хоч: як тебе зовуть?

— Так, як хліб жують...

— Чия ти?

— Батькова та материна...

— Чудна ти!

Він приліг грудьми на землю, підпер своє лице обома руками під щоки та

пильно-пильно дивився на неї.

— Чи ти справді налагодився мене з'їсти?.. Чого ти витріщив очі?

— Бо хороша дуже...

Вона осміхнулася, навела на його свої чорні очі — гладила ними, вабила...

— Іди вже собі додому... Чого ти прийшов?.. ковтнуть хоче! не дав вінка

доплести...

— Нащо ж ти побила?

— Чого ж ти ліз, безстиднику? Геть собі! — Та як пихорне його руки своїми, — так

Чіпка й клюнув носом у зелену траву. Вона зареготалася молодим та дзвінким

сміхом, мов хто срібло розкотив по золотій тарілці.

Не вспів Чіпка підняти голову, коли чує, щось гукає: «Галю!.. Галю!.. Галю!..»

Дівчина кинулась, стрепенулася. Чіпка дивиться то на неї, то в той бік, звідкіля

вчувся голос.

— Хто то? — питає він.

— Не знаю! — промовила вона. — Та як сполохнута перепелка, разом зірвавшись з

гніздечка, прожогом пурхає вгору, — так вона одскочила від його, і — тільки оком

моргнути — майнула подовж жита.

Чіпка підвівся, встав, випрямився, не спускав її з очей... Вона, як вихор,

мчалася густим житом, воно тільки розлягалося за нею, як розлягаються хвилі під

натиском дужої руки, що керує човном. Далі та далі, пролинувши через квітучу

луку, вона піднялась на гору, стала з очей зникати... Чіпка підтюпцем побіг собі

в догоню за нею... Вона окрилася за горою... Він напружив ноги, наче доганяв

злодія; мчався стрілою; миттю вискочив на гору, перевів дух, глянув на долину —

і йому в вічі кинулось ось що. Коло хутора, гін, може, зо двоє від гребеня того

самого згірка, на котрім стояв він, під двором стояла натоптувана жінка,

наставивши руку над очима від сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дівчина

бігла прямо до жінки, та ще здалека озивалася: «Чого ви? Я — ось! Ось-ось —

зараз!.. зараз...» — Незабаром вона опинилася коло жінки, та разом обидві й

пішли у двір.

— Ну, тепер же і я знаю, чия ти! — промовив голосно Чіпка й весело повернув

назад.

 

Післля того — не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав

смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й пісню почути від

його... Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надією; світ йому

любо усміхається, хоч і бачить він у йому лиха багато, плачу, лементу... Він

тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хочеться йому

увесь мир обняти, втерти йому сльози, втихомирити горе...

Повернеться він до себе думкою, чує, як у голові борюкається острах з надією: то

надія подужує острах, то острах — надію. Оже надія все-таки зверху! «А може...

всього на світі буває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й

поберуться...» А страх знову сполохне надію: «Може, москаль її панові судовому

кохає... не попусти, боже! зав'яне, помарніє свіжий квіт її вроди під холодним,

жовтим поглядом судовика... погаснуть ясні очі, поблекнуть рожеві уста...

захляне душа... Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж дві! А

може... — проривається наверх-таки надія: — щастя, як трясця...» — І очі в його

засяють радістю; серце затрепече в грудях вільніше...

З того часу — поле як причарувало його. Перебуде день, два, — та й іде... —

«Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати...» — Ходить по полю, з

ниви на яиву, від шляху до гори, від гори до шляху; всюди. никає, до всього

додивляється... — «Отут її вперше забачив... осьдечки вінок плела... ось та

місцина, де сиділи... сюди тікала... а це, видно, недавно ходила, бо свіжий

слід...» Дививсь — не стямився й звідки, вихопилась та й почимчикувала житами,

тільки одежа матнається... Чіпка помітив — берегтися стала.

— Ач, утекла!.. — мовить він голосно. — Ген-ген уже... за горою... Ну, та й

дівчина ж!!

І вертає він назад у Піски, радий та веселий, що хоч здалека побачив.

VII ХАЗЯЇН

Ну, а Грицько що?

Грицько — непромах. Як тільки почув, що діда в двір беруть: «Е-е, коли так,

мабуть, годі на баранах їздить, годі за вівцями ганяти, — бо невеличка з них

користь... Ось служив-служив, та тільки й того, що на мені... Час, мабуть, про

хліб подумати». Подумав, — та тієї ж таки весни й покинув діда. Виходили на

заробітки піщани, — потяг і Грицько з ними, скинувши через плече косу, а за

спину — торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращі й чоботи.

Невідомі місця, котрі довелось Грицькові вперше переходити, люди, яких їм

лучалося стрічати, — все це мало незвичайний пошиб на парубка. На все те він

дивувався, рота роззявивши.

«Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. які двері, вікна повставляли...

всього тебе, як у воді, видно! І що то воно коштує?.. Адже, якби взяв цеглину та

пошпурив у шибку, мабуть би, й за рік не од-служив за неї!.. Таке багатство,

такі розкоші!» — думав він, проходячи широку вулицю величезних магазинів.

Улиця — справді на диво. По обидва боки сплош-ним муром витяглись у струнку

височенні палаци: і білі — як сніг, і зелені — як рута, і блакитні — як китайка.

Пістрота кидалась у вічі. Парубок не знав, на чому зупинитися, на віщо

подивуватись: чи блискучими проти сонця, як кришталь, дверима, над котрими

висіла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з золотою

наковкою, або з гарним малюнком усякої всячини — машинерії, окулярів, хліба,

ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловічий ріст, вікнами, з котрих

визирали на вулицю до ладу розставлені різні золоті й срібні виробки, пістріли

всякими кольорами ситці, шовкові саєти блищали, м'які оксамити сизіли,

червоніли, ціле море роблених квіток, як живі, вабили носа понюхати... По

вулиці, з одного й з другого боку, снували лавами люди по середині, битій

каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звощицькі дрожки...

Заробітчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.

— Дядьку Остапе! — обернувсь Грицько до одного з своїх. — Що то?

— Ляльки.

— Навіщо?

— Панам на іграшки...

— А дивіться, що то за звір роззявив так страшенно рота, немов тебе з'їсти хоче!

Гляньте — як у роті червоно!.. А зуби які?! От, якби такого випустити та піймав

він кого на зуби!..

— Хіба, ти думаєш, він живий? То зроблено з чогось.

— Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очі блищать!

— То що, що блищать? І очі йому шкляні повставляли...

— А чого ж він такий страшний? І навіщо робити таку страшну іграшку?! —

допитувавсь Грицько, приглядаючись крізь шкло на неї.

— Та хай йому цур! Ходімо... а то ще тут по гамалику заробимо.

Пішли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «І що воно за

звіряка? — думав він. — Грива тобі, як у коня; а само — бог його знає, на віщо й

схоже! А люте, мабуть?.. Лютіше вовка!.. Недаром так рота роззяпило, зуби

вищирило... А чи воно то можна такого чоловікові зловити? Навряд чи зловиш!

Воно, мабуть, дужче від найдужчого чоловіка... А чи я б. то його подужав? Ні,

мабуть... І Чіпка б, мабуть, не подужав... а вовка він раз сам на сам одігнав

від овець... Цього навряд чи одженеш... І де воно заведеться таке!.. Господи ти

мій милий...»

— Дядьку Остапе!

— Чого?

— Що воно таке за звіряка ото? — питає знову Грицько, як перейшли вони вулицю з

магазинами та йшли трохи глухішою.

— Та я й знав, як його звати, та забув!

— Кого там звати? — питає третій чоловік.

— Звіряку... Там ми бачили в вікні одного: грива біла, само руде, голе, рота

роззявило, немов тебе проглинути збирається, — одмовляє Грицько.

— А хвіст довгий?.. на кінці з китицею?

— Еге-ге!

— То — лев.

— Лев?! — вимовив здивовижений Грицько. — Що ж то воно за лев?

— Звір такий... Цар над звірами...

— Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобі цар! Уже, мабуть, що тільки він не

скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не послухати?!

— А звісно. На те він і цар, — одмовляв чоловік.

— Та, мабуть же, він і здоровий дуже, сильний?

— Авжеж сильний: сильніше від усякого звіра!

— Як же його ловлять такого? — пита Грицько.

— Як? Звісно — якось-то ловлять... прирозуміли якось — коли, кажеш, держать у

хаті.

— Його, мабуть, один наш цар тільки й зможе піймати; а нашому братові — не

сікайся! — каже Грицько.

— Так! цар тобі ловитиме, — увернув дядько Остап. — Пошле таких, як ти... от і

лови!

— А як покуса? як з'їсть?!

— То що, що з'їсть?

— А як я не хочу?

— То голову зітнуть...

— Та як же його таке піймати, коли на його й глянути страшно... Вовк який, — та

й того боїмося... а то ж таки таке страховище, господи!

— Цареві до того діла немає. Сказано: лови! то й лови...

— А що ж у нас ніде такого не чутно, щоб ловилося?

— Та воно у нас не водиться.

— А де ж воно водиться?

— Десь за морем.

— А хіба й за морем є земля?

— Бог його знає. Видно, в, коли цей звір з-за моря...

— А чого ж старі люди кажуть, що за морем уже землі немає, а тільки три коти...

на них і земля держиться...

— То, може, воно там, між тими котами, й водиться! — одказав третій чоловік.

Розмова на цім обірвалася.

Ішли вже заробітчани мовчки, нога за ногою, кожен сам — з своєю думкою.

Вийшли з міста в поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть Грицькову

голову; інші думки захоплюють його серце.

Серед широкого й просторого степу, рівного як долоня, над котрим носився тільки

буйний вітер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорізуючи

дзвінко обвітря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на

купину злітаючи, мов за дітками плакала мати, — тут йому думка розмальовувала

картину за картиною... То перед його очима виводила обстави городського життя,

бучного, шумливого, клопітливого. Усе те ревло та клекотіло, як вода в прірві, й

лякало його своїми розкошами, біганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка

— й разом перенесла його думку на село, в тиху сільську -хатину, нагадала про

жінку, про діток... Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька, — усе в неї

до ладу якось не тільки в хаті, а й у роботі: швидко вона повертається, діло

горить у неї в руках, — чисто, гладко... Дивиться він на її роботу, а самого

жаль бере, що вона так працює. Він аж розривається, щоб найбільше зачепити,

найважче самому зробити, а жінці, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила

своїх білих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для іграшки, а не

від нужди. А прийде свято, неділя, підуть вони у парі до церкви, з церкви —

обідати; після обіда — полягають одпочити... А тут — дивись: Івась або Василько

прилізе, стає дибки коло матері, спинається їй на руку, не дає задрімати.

— Піди, Івасю, піди гратися, — каже мати, — поки тато задрімає...

— Ді-ма-ю... ма... — лепече дитина.

А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії д серцем радіє...

Син одступив од матері; дибає малими ногами до його. Він умисне повернув набік

голову — скоса поглядає на дитину.

— Бач, бач! розбудив батька, — каже мати, — не дав спочити...

— Бу-див... ци-ти... — одно лепече дитина.

— А батько візьме прута, та — аж-аж-аж-а! Дитина стоїть, пильно дивиться то на

батька, то на матір.

— Жа-жа!.. жа-жа! — промовило й собі за матір'ю, замахуючи малою ручкою коло

батькового виду.

— Ой ти, сучий сину! за що ти б'єш батька? Ось постій: я тебе закину, —

обізвався він; підвівся, бере на руки дитину, гойдає. Дитина лежить-усміхається.

Жінка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловіка...

— Нічого я б у світі не хотів, — шептав він серед таких думок, — тільки б хату

теплу, жінку любку та малу дитинку! А то б — усе мав... Хліба б ми заробили за

літо» та й зажили б цілу зиму!

Голублячи таку думку в серці, непримітне переходив він безкраї степи без утоми,

безводні довгі шляхи без пекучої згаги; тільки й бажав, щоб швидше стати на

місце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оженитися та й зажити

тихим сільським громадянином.

— У місті дуже багато крику та галасу, а в селі найкраще — і тихо й вільно...

Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Цілою громадою стали вони на

косовицю сіна, а потім і хліба.

 

Легка тому робота й сама найважча, сама найза-барніша, хто її робить по своїй

волі, залюбки, хто пестить у серці надію, що немарно вона піде, що через ту

роботу він засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту,

котре десь далеко-далеко, ген за скількома роками праці, нужди, всякого горя,

малює його думка рожевими квітками надії... Легко тому за всячину братись,

робить він, як віл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покійний.

Так робив Грицько весну й літо. За цілий день випускав косу з рук тільки тоді,

коли треба було попоїсти та виспатись. І спав він ту коротеньку літню нічку

мертвим сном, яким тільки спить чоловік, виморений важкою роботою. А тільки що

світова зоря займалася, починав жевріти схід сонця, — знову в Грицькових руках

звивалась коса, як та гадюка, по рівному степу. Хазяїн зглянувся на його щиру

працю, похвалив його й набавив трохи плату.

— Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так налягаєш на

роботу? — казали йому земляки-селяни.

— А що? — усміхаючись, питав Грицько. — Чого тут дивиться? Узяв косу — чеши!

— Гляди лиш, щоб очкур не урвався, — хто-небудь щипне.

— Не бійсь: не твоєї натури! — одкаже Грицько та й знову за косу.

Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочі не рвався, а прийшлося під осінь

лічити заробітки, — тільки сотню й налічив!

«Воно й добре, — дума сам собі, — оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдієш?

Поганенький грунт можна купити, — так же до грунту ще багато треба. Де ти, об

віщо руки зачепиш?.. Хіба на зиму зостатись?»

І справді Грицько зостався. Селяни пішли назад додому, а він потяг далі — до

Ростова. На дорозі зу-. стрів він таких, як і сам.

— А куди? — завжди питали його подорожні.

— До Ростову.

— Не ходи до Ростову, ходім до Херсону! — раяв йому один з них.

— Чому?

— Там малий заробіток, а в Херсоні на кораблях дуже добрий.

— Зате ж далі.

— На півтижня... То що? Ходім!

— Та чи ходімо, то й ходімо, — подумавши, одказав Грицько, та й пішов з людьми.

Прийшли вони в Херсон ще зарані; обійшли город; роздивилися; пішли на пристань.

Лиман перед їх очима — скільки засягнути — лелів; по йому, мов великі палаци,

ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а між ними й пароходи снували. Люди на

пристані, як черва, ворушилися, бігали, всяку всячину виносили, кричали,

ґвалтували.

— По полтинику од сотні дощок! — кричав хазяїн з плоту. Народ біг туди.

— По три семигривеники! — кричав з другого — і народ, як хвиля, кидав цей плот,

перебігав до другого.

— По карбованцю день! — кричали з судна.

— По карбованцю з четвертаком!.. По півтора!

Усяк викрикував свою ціну, усяк бігав, як несамовитий, од одного судна до

другого, де більше давали; од плоту до плоту... Сторгувавшись в ціні, робітники

злазили на плот або на берлину, виймали звідти усячину, і нерідко, по пояс у

воді, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вірьовках сорокові бочки.

Став і Грицько, до одного плоту. За день — мало не три карбованці заробив.

«Еге! — подумав він, — та це місяць отакої роботи, то й багатирем станеш?»

Оже — ба! Раз — така робота не щодня і трапляється, а вдруге — з кожним днем

міняється й плата за роботу: то більшає, як багато товару присуне; то меншав,

коли дві чи три берлини... Одначе плата за день ніколи не падала від карбованця;

зате більшала іноді й до п'яти. Все-таки далеко корисніше косовиці!

Грицько радів, дякував у душі порадників. А робив — як той віл, цілий день; спав

на голій землі або на колоддях; уставав тільки що на світ благословилося та

знову за роботу брався; навіть мало що й їв, та й то все на ходу: пильнував,

надолужав, як би більше заробити!

Пізньої осені, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли

приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами, Грицько полічив свої,

бариші: дві сотні з лишкою лежало в його в кишені!

Грицько радів, як мала дитина. Тепер його надія, що, як виходив на заробітки, ще

тільки мрілася, стала виразніше виступати перед очима: і город з садком, і нова

тепла хата мов уже лежала в його в кишені...

«Воно б таке, що й додому час», — подумав Грицько, та зима застукала.

— Які тут у вас заробітки зимою? — питав він знайомих херсонців.

— Очерети косити, — раяли ті. Пішов Грицько очерети косити.

— Все ж таки хоч на ті гроші проживу та одягнуся, а весна настане — зараз і

потягну в Піски!

Минула зима; наступила весна. Знову закипіла робота то на пристані, то в полі.

Залишив Грицько думку вернутись повесні додому: одіклав на осінь. «А може,

тимчасом хто надійде з своїх, то тоді вже разом!». Грицько не помилився: прийшли

весною піщани; розпитують, як, що до чого; розказують за Піски — хто оженився,

хто заміж пішов, хто вмер; розказують, як трохи кріпакам позначилося неволі, які

податки...

— А Чіпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! — хваляться йому.

— А ще не одружився?

— Ще. Та дурний буде, як не ожениться... Мати щодня гризе голову; так усе

одкладав та й одкладає; немає, каже, по мені пари!

Грицько й тому радий.

— Ми з ним пасли вівці. Він парень добрий, та тільки чудний собі. А тепер,

кажете, зажив? От і добре!

Витрудив Грицько руки ту весну й те літо; а восени вернувся з своїми в Піски.

 

Як тільки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тоді їх не труднація була

купити: козаки, почувши за кубанські пустоші, що казна оддавала виселенцям,

шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезний огород з новою хатою, з

повітками, погребом, колодязем. За все те щось півтори сотні, чи що.

Купивши грунт, почув себе Грицько зараз іншим, немов на аршин виріс, на корх

потовщав. І люди заговорили в селі: «От парубок! от хазяїн!» Батьки та. матері

гострили на його зуби, як на корисного жениха, усобливо убогші. Та Грицько тепер

зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився

згорда.

Між парубками він поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на вулицю або

піти куди на вечорниці, він зараз пускав їм ману в вічі. Де, мов, ви бували? що

видали? Що ви знаєте?.. Ось як я був... отам і там!.. Та іноді почне верзти

таке, як той москаль, що вернувся в рідне село по білету. Хлопці слухають, уха

розвішавши, роти пороззявлявши. А він — таке плете, що й на голову не налізе!

Правда, дівчата, посте-рігши відразу такі баляси, по своїй жартівливій натурі,

часом і геть-то сміялися з його, пришивали квітки йому прилюдно; а проте на

самоті кожна думала: «От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й грошенята,

мабуть, водяться... не треба б на перший раз дуже й працювати... От би добре!»

Оже Грицько, хвастаючи своею бувалістю, пишаючись своїми достатками, сам тепер

думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще й жінчине, щоб

вийшло одно та велике! Отак поміркувавши сам з собою, — засилав він старостів до

найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилав в дорогу паровиць по десять за

сіллю та за рибою. Так же й Лоза Грицькової натури. Він думав мати зятем не

простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав.

— Ще моя дочка небагато хліба переїла, сидячи дома, — од казав Лоза старостам.

Це трохи збило пиху Грицькові, осадило його наниз. Він притих, присмирів, навіть

зайшов якось раз до Чіпки, котрим став був гордувати, — та не застав дома.

Оселився Грицько на зиму в чужій сім'ї, в котрої купив город з уговором, що вони

житимуть до весни у проданій хаті. Пристав у сусіди, хоч і в своїй хаті, та й

почав роздумувати: яку собі жінку брати. Хочеться й багачки; хочеться, щоб була

й уродлива... Довго вія міркував собі, перебирав у думці всіх дівчат на селі,

—та сам незчувся: як і коли закохався в сусідчину наймичку — веселу, моторну й

робочу дівчину, хоч і невелику красулю.

Христя — так її звали — зосталася малою після батька-матері. Родичі, іцо можна

було, рознесли; осталося тільки днів на п'ять поля, та й тим орудував дядько, у

котрого спершу вона й жила. Як піднялась на ноги, бачить: скільки не роби на

дядька, нічого собі не придбаєш. Так вона кинула дядька, а сама пішла в найми.

Перепелиха, заможна козачка-вдова, що жила недалеко од Грицькової хати, наняла

Христю. Зажила вона з Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара

людина, добра, жалісна. Вона жила великою сім'єю — з дочками, сиротами-онуками,

за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти. Христя — молода, весела,

щебетуха, працьовита дівчина — дядина ще змалку не давала ногам та рукам її

одпочивку, призвичаїла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, а наймичка —

хазяйку. Збоку дивлячись — Христя не наймичка, а дочка рідна.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2019

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.