Панас Мирний "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" - Page 7

Генеральша недовго задумувалась: взяла, та й оддала його котам. Лакеї й горничні

скрізь ходили по селу, та зносили в горниці хвостатих мишодавів. Генеральша

вибрала, яких сама знала. Завелось у палаці ціле кошаче царство: коти, й кішки і

котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла в двір бездітну вдову

Мокрину.

Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, вичісує, стеле їм постіль...

То вони за Мокриною слідом. Іде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не

догляділа, придавила якось дверима. Котятко запищало. Генеральша, як почула,

наче їй пальця одрубали! На другий день котятко здохло. Що ж, так те Мокрині й

минулося? Так їй те й подарувати?.. Генеральша була не з тих, що посердяться та

й забудуть. Не подарувала вона й Мокрині котячої смерті. На другий день Мокрина

серед села, прилюдно, цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в

Мокри-ни, за її щирі послуги — на червоній стьожечці теліпалося здохле котятко!

Та досталось тоді не одній Мокрині, й не за одні котятка. Було всім добре!

Дочку, кажуть, дай, та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша дочок: за

старшою далекий Бородаїв 'ддала — нікому «оброків» тепер платити; за середньою —

уплили ті «оброки», що наскладала давніше; тільки одна «мазепиха» не

поживилася... А все ж таки, що генеральша придбала, то й уплило за дочками.

Треба, значить, знову складати, своє убожество полатати. Піщани роблять тільки

чотири дні на тиждень. Щоб уже їм і п'ятий робити?! Загадали п'ятий. Піщани

послухали.: пішли на панщину й на п'ятий день... сподівалися незабаром ще й

шостого... Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспіла накинути.

 

— Через цю Ульку життя мені нема! Що не зробить — все не по-людськи; що не скаже

— то збреше!

Так не вряди-годи жалілася генеральша своїм сусідам на горничну Уляну, що з

малої дівчинки на панськім хлібі викохалась у справжню дівку — білолицю,

чорняву, з повними веселими очима, співуху невсипущу.

Подруги в Уляні душі не чули. Любили Уляну в дворі й за двором, старе й мале.

Любили в Уляні щиру душу, добре серце, а найбільше — веселу натуру. Хто кого

покохає — Уляна перша знає; зажурився хто — Уляна розважить. Уляна не знає горя!

Вона справді ніколи не журилася; а може, й журилася, та ніхто того не знав, не

бачив. Бачили Уляну — весела; чули Уляну — співає; слухали —які Уляна вигадки

вигадує, квітки пришиває... Сказано: не жур-дівка!

Одно тільки лишенько: немає генеральші життя через дівку Уляну! Недоспала

превосходительна: «Чи то можна заснути за тією зіпакою?» А Уляни цілий ранок і в

горницях не було: в кухні людей смішила, поки генеральша спить. — Не дошила

Стеха урочної роботи — рукавчиків, — Уляна винна: вона своїми реготами та

теревенями не дає дівчатам діла робити! Не швидко прибіг лакей на генеральшин

клик. Не де ж він був, як не лупив зуби з Уляною! Сказано: немає життя

генеральші через ту Уляну!!

Одного дня чув генеральша, — у дівочій тихо. «Мабуть, уже кудись майнула,

побігайка!» — подумала генеральша та й вийшла довідатись. Уляни в дівочій не

було.

— Де Улька? — питає дівчат.

— Пішла, кажуть, у кухню води напитись.

— Позвать!

Приходить Уляна.

— Де ти була?.. — заглядаючи в вічі, питав генеральша й на кожному слові

придавлює. «Поганий знак!» — подумали дівчата.

— В кухню ходила... води пити... — одказує Уляна.

— Хіба тут тобі води немає? — показує на графин з водою...

— Це вже давня... Я ходила свіжої напитись, — каже Уляна.

— Свіжої?.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась... Ти з Стьопкою... Стьопка!

Стьопка! — гукнула генеральша.

Через увесь будинок, мов несамовитий, летів камердинер Стьопка. Генеральша

Стьопку вподобала за те, що він моторний і красивий з себе. На Великдень одного

Стьопку підпускала до руки похристосатись... Гапка-ткаля слебезувала в кухні, що

очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по підборіддю своєю сухою,

кістлявою рукою... Чи правду Гапка казала, чи видумувала, — ніхто не скаже.

Людям, а надто горничним, ротів не позав'язуєш!

— Ти де був? — стріла Стьопку генеральша й прямо глянула йому в вічі.

— У лакейській.

— Брешеш! Ти був у кухні... Признавайся: був у кухні?

— Був, — каже Стьопка.

— Бач, ш..! бач!.. Не я казала... Аж так і є!!. Так ти здумала бариню

обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з Стьопкою??. Так ти в моїм

генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постій же! Петре! Іване!

Лакеї, як опечені, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.

— Принесіть березки! — сказала генеральша поважно, тихо, мов звеліла хустку або

води подати, — тільки очима засвітила хижо.

Лакеї побігли назад. Дівчата нижче попригинались до п'ялиць. У тій тихій говірці

їм почулася грізна буря. Усе притихло, притаїлося... Так затихає чорна хмара

перед тим, як має грім загуркати. У хаті зробилось душно, важко, мов стеля вниз

опустилася й нагнічувала дівчатам голови. Ні одна з них не ворушилася... їм

страшно було подумати: що, не дай боже, як стрінуться їхні мутні від страху та

жалю очі з її очима?! Вони боялися глянути й на Уляну... щоб не скрикнути!

А Уляна стояла по один бік хати, коло одних дверей... Лиця на ній не знать! По

другий бік хати, коло других дверей — Стьопка... Він якось смутно дивився вниз,

на поміст, мов забув: де він, що він, — забув і про генеральшу, і про Уляну,

думав щось друге... своє... А посеред хати, між двома винуватими, стояла

генеральша. Випрямилась — висока, суха, мура, аж зелена; а очі — як у її

любимчиків — жовті-жовті. Вона ними грізно поводила то на Стьопку, то на Уляну.

Вернулися лакеї з пучками в руках...

— А нуте, провчіть її... щоб знала, як бариню обдурю...

— Панійко! голубонько!! — не дала договорити Уляна — і кинулась в ноги.

— Прочь!

— Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою... Ой, не бу-ду!.. Я не була в кухні...

Ря-ту-уй-те!.. Я бігала до дядини... Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря...ту...у...у...й...

хто в бога вірує!!!

Дівчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п'яльці закапали

сльози...

Стьопка — за двері...

Насилу підвели Уляну...

До Стьопки, — його як лизь злизав. Що вже було Петрові та Йванові, що випустили

Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав... Нема та й нема, та й по сей день

немаї

Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де він дівся?.. Чого він утік? Чому він,

дурний, не схотів обновити старої на нову шкуру?! А все не через кого, як через

неї... через ту дівку Уляну! Сказано: не дасть Уляна генеральші віку дожити!

Знемоглася генеральша... Увечері спать лягла, стривожена, — не попрощалась

навіть і з котами; уночі посилали Дмитра кучера в Гетьманське за лікарем; вранці

верховий бігав у Китайку до «мазепихи»... Біда! А на третій день товстопузий

Потапович сам підтюпцем пер до отця Юхима, щоб збирав «собор» — робити

маслосвятіє.

Пособорували генеральшу в обідню годину, а на ранок і по душі продзвонили...

Доїхала-таки її дівка Уляна!!

 

Не вспіли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич — тепер уже

якийсь там поручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, — з рижуватим,

шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом — хоч кошенят бий, з великими

розумними сірими очима, з товстою, униз одвислою губою... Як вилита мати!

Осівся Василь Семенович на батьківськім добрі. Перш усього звелів розпудити

котяче царство. Годі йому розкошувати! Старих котів з кішками роздавали піщанам,

мов гостинці од нового пана; а кошенятами, яких люди не брали, велено в ставку

рибу погодувати. Сказано — зроблено... Потім того одпустили за двір Петра-лакея:

паничеві буде одного Ивана. Дівчат Василь Семенович не розпускав чомусь. Нерідко

було сам у дівочу зайде, жартує з дівчатками. Тим тільки було й душу одводить,

що ходить з рушницею та коли там з дівчатами побалакає. Найбільше йому

подобалась Уляна. Весела, співуча, вона не давала журитись молодому паничеві.

— Десь у тебе, Улінько, соловей у голосі гніздо звив! — хвалить Василь Семенович

її голос.

— А може — синиця, — жартує Уляна.

— Ти сама — синиця! — одказує панич і злегенька здавить її за носа пальцями.

Уляна зардіється, як макова квітка.

Розкіш дівчатам за молодим паном. То було страшно лишнього слова сказати,

боялися лишній ступінь ступити од урочної роботи. А тепер — робота лежить, а

дівчата своє справляють... Реготи, співи — аж будинок розлягається! Уляна всім

верховодить. Паничеві за носа оддячила: стала його за носа водити... Що Уляна

схоче, — панич не встоїть.

Отак щось тяглося з півроку. Коли це одного вечора велить панич Іванові складати

що нужніше в чемодони — завтра кудись далеко їхати.

Вранці-рано, чуть світова зоря займалася, піднялась у палаці біганина. То

збирали в чемодани збіжжя Василя Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було

готове.

Прокинувся й Василь Семенович. Напився чаю, покликав до себе дівку Уляну; сказав

їй, що, може, він більше не вернеться; обіщав за її щирі послуги ніколи не

забути; дозволив їй покинути палац, жити, де сама знає; дав на нове хазяйство 50

карбованців грошей; подарував усе їй, яке мала, убрання; поцілував навіть на

прощання у лоб, як цілують мертвого друга... та й був такий!

Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима. Того ж самого дня забрала

вона, які подарував панич, манатки; попрощалася з подругами, котрі її з плачем

проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Через місяць — гуляли весілля.

Уляна вийшла заміж за Петра Вареника — того самого колись лакея, що нашив їй

нову шкуру. А через три місяці послав бог Петрові сина Івана!

Поки все це діялось, Пісками правив Потапович. Ще ніколи піщани не зазнали

такого лиха, як тоді, коли ними правила тілиста рука товстопузого Потаповича. Не

одному вона виправила щелепи; не в одного вилущила зуби, не одній молодиці

попідсинювала очі... Важкий був на руку Потапович та дужий!

Через рік вернувся Василь Семенович з молодою жінкою. Незабаром і брат його,

Степан, приїхав — теж офіцер і теж з молодою жінкою. Взяли вони та й поділили

між собою «піщанський ключ». Одному — по сей бік Чортополоху, другому — по той

бік. Вовча Долина, Байраки, Побиванка — досталися меншому, а Піски, Гайдамаківка

та Красногорський хутір — старшому.

Піщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навіть на новім хазяйстві

подарував на сім'ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив їх так, що ніколи

було и того поля пахати.

Потапович став уже невгодний. Він викупився на волю й завів над Ромоданом

трахтир. А молода бариня, замість старого, виписала з свого села нового

прикажчика — Карпа Дровиченка.

Карпо — свій чоловік; а піщани ще й досі не можуть без прокльонів згадати Карпа.

— Уже Потапович був! — кажуть піщани: — зуби тобі повибиває, очі попідсинює,

щелепи зверне... а все-таки великої шкоди не зробить! А цей — іржа, а не

чоловік! Уже як у кого встряне, як уїсться: точить-точить, поки таки наскрізь не

проточить!

Так його піщани й прозвали Іржею. І справді — Іржа наточив і собі не трохи, й

панові... Він підбив Василя Семеновича на шостий день, і поле назад одібрав.

— Розпились... зовсім розледачіли! З панщини все-таки не піде в шинок...

Піщани справді розпились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати. Як було

хто втече, то це таке диво — на півроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила

людям голови. Уже вони й не сумували — наче так тому й треба! Стали тільки по

шинках киснути... Коли не на панщині, то в корчмі.

Іржа не одного вже купав і в березині від запою... не помагає!

Зубожіло село... Обшарпане, обтіпане... Тільки козачі хатки й біліють. Стали

прокидатись де-где й злодіячки — новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого

й двері не запиралися, а тепер — і на засові страшно. Доставалося іноді й

панським коморам...

Бачить Василь Семенович, що в Пісках непереливки, — що коли-небудь вберуться

прокляті п'янюги та й з душею не випустять, — та сказав будувати новий палац на

Красногорськім хуторі та й перебрався туди жити. Стали тоді величати хутір —

Красногоркою.

Хто з гетьманців не знає Красногорки? Хто не знає «Мекки», куди збиралось з

цілого повіту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу7.. Не в

одному Гетьманському знають «Мекку», знають її й поза Гетьманським... Та як же

її не знати, коли там живе такий чоловік, як Василь Семенович — голова в роді

панів Польських?!

А рід же то розкоренився — великий та дужий! На новім хазяйстві у Василя

Семеновича сімейка, як кукіль, покотилася. Щороку та й дитинка. Шкода тільки —

всього один синок за десять років, а то все дочки — аж шість дочок.

Та вже ж і синок у Василя Семеновича, — сказано:

якби такий розум — батько, як дві каплі води. Такий з лиця, такий з стану, така

врода, така й натура. Батько, як був ще хлопцем, любив лапати за оселедчик

чумазого. Синок, як зіп'явся на ноги, любив і собі лапати... А там як піщани уже

оселедців не носили, то й за м'яке тіло можна полапати.

Василь Семенович — чоловік твердий на слово. Сказав Уляні: не забуду — і не

забув! Як підріс її Івась, Василь Семенович звелів узяти його до панича в

горниці. Так же й ледащо Улянин син, а Чіпчин батько... Ні роботи з його, ні

послуги ніякої, — одна шкода! Натерпівся від його синок Василя Семеновича...

поки запекла душа не потягла в мандри... Так молоденький панич і не долапався:

чи тверде, чи м'яке в неї тіло. Правда, незабаром кудись і самого панича

одправили вчитись.

Не такі дочки у Василя Семеновича: якісь циганки повдавалися! З чорними очима, з

довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорні ж то

чорні, як у сажу вимазані! Нестеменне — плащуваті циганки... Зате у Степана

Семеновича дочки — кожну хоч у рямця вправ! А проте й плащуватим, і в рямцях —

треба женихів... аж цілий десяток женихів!

Бажали б пани Польські повидавати своїх дочок за багатирів і з роду значного...

Так де ж ти набереш стільки багатих та знатних женихів? А в Гетьманському — як

на те всього тільки три значних роди на цілий повіт. Один рід — Гетьманський,

ніколи не жив у себе дома: в столиці родився, хрестився, виріс, там і жив.

Другий рід — багатий рід козачки Шведихи — Шведових, баби, що зуміла провести

онуків з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець. А третій рід —

Польських.

Два коти в однім мішку не помиряться. Не помирилися й Шведови з Польськими.

Василь Семенович хвастає, було, що його батько в дворці був, як свій чоловік; а

Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покоштував того дива; то, бувало, хоч

нічого й не скаже на ті хвастощі, — так же гляне скоса так, мов скаже: «А ти що,

голубчику?!» Василь Семенович потупить тільки очі... Отак ні за що, з-за

панської пихи, й ворогувати стали. А воно б і гаразд: у Петра Степановича —

сини, у Василя Семеновича — дочки... Та ба! Така ворожнеча піднялася... крий

господи!

Літа йдуть... Дочки ростуть... хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто на сміх

здумав у себе в хаті завести плащувату циганку! А то ж — нікогісінько! Степана

Семеновича дочки — дарма, що молодші — вже йому й онуків подарували, а циганки —

сидять у батька, як під шатром...

Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих і не

великородних паничів, аби тільки з дворянського кодла; давай на них накидати

своїх плащуватих... Поробилися зятями Совинські, Кривинські, Борецькі, Митілі...

Скрізь, по цілому повіту, позаводились хутори плащуватих циган. Дійшло до того,

що у Гетьманському й кругом Гетьманського пани — родичі та й родичі.

Розкоренився й рід Саєнків — жіноче коліно панів Польських, — усе-таки своя

кров.

Усе то були животи, котрі притьмом бажали їсти й пити, аж роти пороззявляли. То

була здавна, ще за гетьманщини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетіла з

Польщі на вільні степи розкішної України... Жерти, трощити — одна в неї здавна

думка... Звикши підбирати крихти з панського столу, вилизувати тарілки після

смачних панських страв, вона передала й потомкам нахлібницькі звичаї й страшенну

жагу до всього смачного, солодкого. Своїми руками вона нічого не заробляла, бо

шляхетські руки здались на що інше — до гострої шаблі, до легкої послуги чи

королю, чи магнату... Потомки «голопузих» усмоктали з материним молоком про це

думку... Було їх у війську сила, найбільше там вони й починали свою службу. А

вертаючись додому, — бо військова служба раз — нелегка, а вдруге — й небезпечна,

— осідались на батьківських грунтах — і роззявляли роти... Хотілося їсти й пити,

і хороше походити... З чого ж його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не

покаляти?

От вони й поробились зятями заможних панів. Прямо сказати: попродались,

сподіваючись за те нагороди.

Пани Польські не випускали своїх дочок з дому голих і босих. Та й тільки ж то,

що манатки давали та по півсотні душ на завід. Що ти з такою жменькою людей

зробиш? Не прийматися ж справді зятям панів Польських самим за плуга:

дворянинові соромно було свої руки коло землі трудити; не копатися ж у грядках і

дочкам великих панів, котрі замолоду їх кохали в багатстві, у розкошах... Що ж

його казати?

З половини двадцятих по шестидесяті роки був у нас золотий вік панського

панування. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над родовими й

не-родовими маєтностями; не тільки переорювали широкі й довгі лани селянами та

хуторянами, іноді їх міняючи на довгоногих хортів, — панський дух витав скрізь і

всюди: і в городі, і в повіті, і в губернії. Усім і усюди заправляли пани. З

панів вибирали комісарів; потім того з них перероблювали капітан-справників, а

далі — просто справників; панський виборний був суддя й підсудки... А головою

цілого повіту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пізніше — предводитель

дворянства... Сказано: як в, цілий повітовий уряд, окрім казначея (скарбника),

окружного, поштмей-стра, стряпчого («царевого ока»!) та станових, — був панський

виборний... Лахва була!!

Тоді саме настало царювання й панів Польських у Гетьманському. Худоба розтеклась

на всі боки, по всьому повіту. Дочки не принесуть, а й що в, то рознесуть.

Увірвали вони трохи добра й у Василя Семеновича, — та ні самі не забагатіли, —

тільки його зубожили. Що ж його вбогим робити? Треба на щось жити... Треба

роздобувати й добра, на поживу, й честі — для піддержки славного роду... Нігде

дітись: треба в службу йти... Треба, то й треба...

І пішли!

 

Заверховодили пани Польські в Гетьманському, як у себе на царстві. Василь

Семенович — царьок; його родичі — царські слуги; а цілий повіт з панами й

мужиками — піддані. Василь Семенович у себе й прийоми арські уставив. Хто б з

панів не приїхав в повіт, кого б з чиновників не прислано, — не їдь на своє

добро, не приймайся за своє діло, не поклонившись Крас-сногорському владиці...

І всяк їздив, кланявся... А що вже й казати — в установлені дні... їздили на

різдво; їздили поздоровляти «з новим роком, з новим щастям, і з Василлям», у

четвер на масниці там оладки їли, на другий день великодня — паску... Кожен

знав, що в ці дні нігде » більше не можна бути, як у Красногорці. Що б там не

було, а бути треба! Жінка в постіль злягла, дитина ледве дише, — не можна: треба

їхати! На різдво іноді таке мете, що й світа божого не видно, на масниці або на

великодних святках така калюка, що ні пройти, ні проїхати, іноді дощ, як з відра

ллє... У Василя Семеновича день, —треба бути!!

Цілий повітовий уряд плівся у Мекку. Кожен підслужувався, піддобрювався,

запобігав ласки, доброго слова, хоч погляду привітного... Кого було Василь

Семенович «подарує» ласкою — той немов виросте... Другі дивляться, завидують:

виріс чоловік од одного слова! А на кого Василь Семенович гнів положить, — прямо

хоч в ополонку... І ті, що були приятелями, одвертаються...

Зате ж і правив панюга Гетьманським, як своєю батьківщиною. Що було скаже, — так

тому й бути. Як загадав, — так і станеться. Йому тільки одному годили й служили,

— та ще хіба орендарю його, Лейбі Оврамовичу — зятеві старого Лейби,

генеральського прикажчика.

Та як же його не служити? Свої слуги, свої й прислужники! Нехай би хто сказав

слово-насторч — тільки б і місце бачив! Пішло в Гетьманському так, що ніхто

місця не знаходив в уряді без волі Василя Семеновича.

Сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то

зяті, родичі зятів, племінники... Як квочка курчат збирав під крила, так Василь

Семенович прибрав до своїх лап цілий повіт...

І все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід панів

Польських, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою. .....

 

XI

МАХАМЕД

Після смерті Мирона и Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого

крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з більшими недостачами,

злиднями — на кріпацькі хати порізнених людей... Козачі кубла обгорнуло тихе

хліборобське щастя. Настали роки кохання в полі та в худобі, складання всякого

прибутку, тяжкої господарської праці дома й на полі, — та втіха дітками, кого

благословив господь...

Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській дорозі, так її й держався. Орав

поле, сіяв, косив, жав, молотив, складав зерно — те на посів, те на поживу, те

на продаж, або в горлаті ями — на голодні годи. Мотря, жінка хорошого

господарського роду, теж допомагала Іванові у його праці.

З весни Іван щодня в полі — то оре, то засіває яри-ною. Зранку поїде, пізно

ввечері вертається. Так до самої паски. Одсвяткують великдень — косовиця. Тут

уже й Мотрі робота — громадіння. Далі настають жнива. Ціле літо, як муха в

окропі, викрутяться і обоє, рано встаючи, пізно лягаючи. Після жнив Іванові —

возовиця; далі — оранка на озимину; ще далі — сійба; а там уже в осінь —

молотіння заробленого хліба. Мотрі на осінь ніби легшає трохи: хатня робота —

спочинок, а надворі — прихватком, тіпає плоскінь або матірку; скрипить терлиця

під повіткою... А там уже й зима — замети навертає... Приходить вона в село

страшною хуртовиною, приводить за собою своїх діток, — хизи й охизи та тріскучі

морози... Люди аж перелякалися. Давай матки плести; ну запинати вікна й двері,

щоб не перся мороз у хату... Одначе й зимою — не сидня, згорнувши руки. Жінками

— своє діло, чоловікам — теж своє. У хаті — Мотря обід або вечерю варить, дітей

пантрує й годує; а ввечері, при каганці, пряде кужіль або що голкою шиє; надворі

— ходить коло корови: напуває її ситним пійлом з висівками або м'якиною, рано й

вечір — доїть. Іван — коло худоби порається: скотові й вівцям підкладає в ясла

просяної, або гречаної соломи, двічі на день до водопою гонить, сам вичищає

двічі на тиждень загороду... Нема роботи біля товару — лаштує під повіткою, що

потрібніше до весняної справи. А ввечері — плете рукавиці, бавиться з дітками —

шуткує, вчить молитись, спати їх ложить, або сам лежить на печі вниз черевом —

париться.

А в неділю або в свято Іван з Мотрею підуть до церкви іноді, як не дуже холодно,

позабирають і хлопців з собою. Прийшовши з церкви, обідають ласіше, ніж у

будень; після обіду — ськає Мотря Іванові. Спочивши трохи, коли годинка, підуть

вони куди-небудь до сусід у гостину або ж у себе гостей приймають. А ввечері —

треба Іванові коло худібки поратись, — треба її напувати, на ніч паші

підкладати; Мотрі — вечерю варити, діток спати ложити...

Так і зима мине; на весну красне сонце заграє... І знову в поле та в поле...

знову торішня робота... знову торішні клопоти... Та так не один, не два роки:

так ціле життя, цілий вік... Робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити.

Отака-то весела хліборобська доля!

Отже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й красною... Наші

хутори, села, а часом і повітові городи, обложившись родючими полями та ланами,

другої долі не знають... А проте — живуть цілі довгі-предовгі віки, копаються в

ситній землі, мов поприростали до неї... Яка земля, такі й люди. Вона сита — й

вони ситі; вона голодна — й вони роти пороззявляли... Селянин без поля — старець

без рук і без ніг. Поле його годує, поле його втішає, на полі він виростає, на

полі часом і вмирає... Поле — що воздух: нічим би дихати, якби зостався без

його!

Важка хліборобська праця, а ще важче тому, хто її на селі не знає, або не

вподобає. Тим-то до неї ще змалечку привчають селяни дітей, щоб вона здавалась

ні нудною, ні тяжкою. Діти на селі — поміч. Аби зіп'ялось на ноги, — зараз у

поле: хай змалку привикає до свого побиту!

У такому побиті бажали Іван з Мотрею своїх діток зростити-вигодувати. Піднялись

трохи хлопці, — треба їх до діла призвичаїти. От і почалось завжденне, на перший

раз для дітвори любе, призвичаювання. Перше-наперше — скотинку пасти, товару

доглядати... Тут не треба ні сили, ні вмілості: дивись тільки за худобою,

пильнуй свого легкого діла! Далі — поганяти... Гей та цоб, та цабе! — от і вся

невеличка наука погонича.

Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим. Він

цілу ніч не буде спати, аби йому найраніш устати, братів побудити в поле. Зате ж

йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі -зробив що — уже йому й не хочеться,

уже йому новинку подавай. Та ні заставити, ні застрахатиі Таку неспокійну натуру

викохав старий дід, на лихо Іванові, і загартував її своїми страшними переказами

про невмируще завзяття та своїми сердитими закидами про те, як тепер на світі

сталося... Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали в

гаряче серце онукове... Як у гніздечку, таку Максимовім сердечку, виплодилась

воля, про яку дід переказував; поривала хлопця до сваволі, до невпокою, — кидала

од одного до другого, — пекла ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не

давало робити, як нам хочеться, як нам задумається... Живі картини з

позадавнього-давна виступали в хлоп'ячій голові: Максимові хотілось самому

битись, рубатись, розгар-діяшити... З ким же його?.. де його?!. Пішла ходором

думка за думкою...

Ось з-за села піднялася страшенна кушпела. Вихор підхопив її високо-високо і

мчав прямо на село... Максим побачив — і згадав дідову оповістку про боїще з

татарвою... То не кушпела кушпотить, то татарва мчиться на наших!.. Крик, зик,

галас несеться разом з кушпелою... «Стійте, братця! — кричить отаман на наших. —

Ви, середні, ні з місця, а ви, бокові, — у об'їзд на Сокільні Байраки!.. Заляжте

там, мов неживі, анічичирк! — аж поки голосна гаківниця не промовить: пора!..»

Хлопці помчались, тільки хвостами коні ма-шуть... А крик та галас все ближча та

ближча. Ось уже й татарський баша насамперед їде, з голою шаблею наближається...

Наші схибнулись, — далі... татарюги навздогін. Крик, галас, шарпанина... Ось

блиснула блискавиця, гуконула гаківниця, полетів татарський баша з коня сторчака

бритою макотирею... «Бийте!.. рубайте!..» — іде лемент з краю до краю. Аж ось і

збоку курява, мов чорна хмара, піднялася: то наші з-під Байраків поспішають на

виручку... Летять — аж земля стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гаряча

кров, розбуджена такими думками, — Максим помчався й собі за лавою славних

лицарів... Аж кура встає шляхом, аж ідуть виляски од бою босих ніг по твердій

землі... От і майдан. Максим, як кінь, басує: то, мов схарапудившись, убік

шарахне; то, як молоде теля, піде скоком та вибриком... Ляскав батогом,

свистить, гукає... Молодий крик розлягається навкруги — й деренчить по вікнах

генеральського будинку...

Бачить Максим — у воротах заманячила страшенна постать заводського бугая. Немов

яке страховище, з зложеною в зморшки шиєю, уставленою в землю головою з рогами,

з налитими кров'ю очима, висунуло воно з генеральського двору й пішло повагом,

хижо ревучи та завиваючи. Під ногами страховища двигтіла земля, дикі заводи реву

розлягались по околиці... Максимів голос здавався цвіріньканням горобчика проти

страшного бугаевого реву... Оже, Максим не злякався. Забув і про боїще з

татарвою, кинувся на не-збиту дорогу, набрав груддя повну пазуху і помчався

насупроти бугая, ревучи й передражнюючи страшну звірину... Бугай став, підвів

голову, ніби думав розглядіти, що воно, та знову круто повернув шию, й нагнув

голову до самої землі, — хотів копирснути рогом, щоб страху завдати, — та від

жиру не нагнувся. Тільки зо зла гребонув страшенно ногою й геть далеко відкинув

землю від себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука якраз піймала серед крутого

лоба; грудка розбилась — і пил засипав бугаєві очі. Знечев'я страховище

жахнулося... Залупало червоними очима... підвело голову, глянуло на свого ворога

— та аж потемніло... Круто схиливши вниз голову, воно пішло насупроти Максима.

Максим не злякався й тут: груддя залітало, як ті кулі — одно поперед другим...

Воно несло бугаєві гостинці то в лоб, то в ніс, то в боки... Страховище нічого

того не чуло: воно навіть не чуло землі під собою... Завиваючи, воно йшло прямо

на Максима — дедалі скоріше та скоріше...

— Ей, ей! — желіпнуло щось з генеральського двору: — Тікай, хлопче, біда буде!

Як опечений, крутнувся Максим і вітром помчався вподовж майдану. Бугай — за ним.

Страшно було дивитися, як таке страховище, наставивши роги, неслося з усього

свого страшного прожогу за невеличким хлопчиком, що, як горошинка, котився

поперед його... От-от бугай настигне; от-от простромить рогом наскрізь Максимову

спину... Аж ось і тин від генеральського двору... нікуди бігти... пропав

Максим!.. Ні, не пропав! Він, як собака, плигнув на тин, а з тину — в бур'яни...

Скочив і бугай на тин, — та на кілку й застряв... Линула кров з пробитого

боку... Страховище заколихалось, ревнуло не своїм голосом, рвонулось з усієї

мочі... Тин упав, — упав разом з тином і бугай додолу — і так болісно заревів,

що аж слухати страшно... Кілок пройшов подовж усього живота, вимотавши геть

кишки зсередини... Піднявся крик людський, збіглася двірня... Шатанина-мотанина!

— Що ж оце ти наробив?!. — питає Максима один з двораків, показуючи на бугая, що

ледве-ледве дихав — сап...

Максим сміявся.

— Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?.. Ходім, я тебе до панії поведу.

Як з цепу зірвався Максим, так помчався додому.

Досталося б Іванові од генеральші за того бугая, якби були кріпаки не покрили

Максима. А то сказали, що бугай погнався за собакою та й пробився. Правда, не

погладили за те по головці скотинщика, а вліпили, скільки здужали, — та Іван

напоїв його за те добре. Так і пропав бугай. Тільки всього — Максима вибив

батько. Та що та бійка? Переплакав Максим, — та й знову за своє...

Душа його прохала волі; молоді сили — простору. Сумно було Максимові серед

широкого, пустого степу, серед поораної ріллі, тісно в тихій батьківській хаті,

тяжко між мовчазною скотиною, котру йому, як старшому, першому довелось пасти...

І хлопець видумував шкодливі ігри: то на баранах їздив, то телят лякав, то

прив'язував їм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята

дрочилися. Часто й густо батько його маніжив за це; оже нічим не зміг переломити

шкодливого, веселого норову Максимового. Оце, було, виб'є його батько; а через

годину вже Максим на вулиці з хлопцями навкулачки б'ється або братів за чуби

таскає, або запряже їх у ґринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом

поганяє... поки не вшкварне так, що реви на усю улицю...

Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, він усіх побивав, над усім

верховодив... А насміятися над ким, украсти, одняти що — йому дай! Генеральша

ніколи не їла овощей з свого молодого садка: він усе пообносить, усе викраде, не

дивлячись ні на собак, ні на сторожів. Раз його застукали на яблуні. Що ж — він

злякався? Сторожі до його, а він як почав на них шпурляти яблуками, так ті

назад... Тоді він скочив на землю; як вітер, помчався садком; як собака

перескакував через тини — і скрився в чисте поле-Як же дійшов до літ та убрався

у силу, — біда з ним та й годі! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий,

як з заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун... Хороший з

лиця — повновидий, рум'янець на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним

лискучим усом, — він був перший красень на селі... Вся молодіж любила Максима за

його вдачу, за веселий, безбоязний норов, — усі йому корилися... Хто напереді

ставник несе, як ідуть весною святити парубоцьку криницю? Максим несе. Хто на

Гудзевій улиці отаманує, улицю водить? Не кому, як не Максимові... Кому

насміятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва... Хто заніс Луценкові

ворота й почепив на самім версі столітнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав

дьогтем ворота? Не хто, як не Максим... Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка

Хвеська?.. Не втекла Максимових рук! Хто пустив погану славу на багатирку

Шрамченкову дочку? У кого ж язик довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе

дівчину, — сам потім перший і насміхається... Не одна їх і не дві наробило

стида-сорому батькові й матері; не одну матір, не одного батька на донинім

весіллі в хомутах через село водили... Не одна й не дві матірки плакало на

Махамеда, як його прозвали старі баби. Не один парубок або й чоловік,

покуштувавши на кулачках Махамедового «безміна», похиріє-похиріє та через

півроку й на той світ переступить... А горілку пити, гуляти — Махамед усім

п'янюгам привід дає! Позаливають очі — та шкоду, капості людям роблять...

Стали люди жалітися батькові, що Махамед синів їх розпоює, стали радити, щоб

здержував сина. Та що батько вдіє з таким велетнем? Ні батькова грізьба, ні

материна умова нічого не подіють з таким гульвісою, шибеником...

— Дай одружу! — дума Іван і радиться з Мотрею. Знайшли й молоду; умовили якось

Максима, пішов з старостами. Так що ж? На заручинах Максим так нализався, що

трохи-трохи не побив свого нареченого тестя.

— Господь з вами, з вашим молодим таким! — каже тоді батько старостам. — Хоч би

мені прийшлося голодною смертю помирати та сказано: як віддаси Мелашку за

Максима, то живий будеш, то й тоді б не згодився!

Вернулися люди з гарбузом; розказали батькові-матері.

— Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитиною! — кричить батько.

— Ти нас, сину, на старість у славу ввів... нашого недовгого віку не жалуєш, —

плаче мати.

А Максим — як ногу вломив: з хати та на вулицю, а там у шинок до жида. Так

розледачів, розібрався, розпився, що сказано: ні до чого! Знай у шинку кисне...

Аж запух, як той бугай, щодня очі заливаючи... Зовсім пустився берега: що дома

не зарве, — зараз у шинок! П'є, гуляє; з жида насміхається; з кріпаками

панібратається, жалкими докорами їх коле, що роблять на панів, навчає не

слухатись їх приказів — мандрувати. На капості чоловік здався, та й годі!

Сама генеральша знала Махамеда. І так його зненавиділа, що як приходилось

проїздити або проходити повз його, то вона завжди одверталася й спльовувала. Як

же почула, що він кріпаків бунтує, то жалілася комісарові. Коли б був Максим на

той час не постерігся, не змандрував кудись з Пісок, щось на тиждень чи й

більше, то, мабуть би, не минути йому й тюрми, а може, й самого Сибіру. Та що

йому Сибір? Нічого!

Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже Мотрі: «Ні, вже нічого

з харцизою не вдію! Ні тихе слово, ні просьби, ні лайка — ніщо не помагає...

Немає сили мені з ним битись... Хай же йде в москалі! Нехай його в службі

попомуштрують, може, витруть ту юшку, що набрався дома!.. Хай його другі вчать:

я з ним нічого не враю!..»

Мотря в сльози. Жалко матері своєї дитини. Уже який там він не лихий, який не

недобрий, а все ж таки своя кров... Мотря плакала гіркими, а прохати Івана не

посміла: вона догадалася, що то останнє слово батькового горя. Тут уже ніяке

прохання не поможе!


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2019

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.