— Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокорм ление.
— Куда?.. зачем? —скрикнув ротний. —Я им дам у прокормление!
— Есть нечево, ваше б-родие, — одно йому фельдфебель. — Гаварят: памрём с
голоду...
— Што ты врёшь, старый хрен?.. Как есть нечево? Верно, уж успел содрать?..
— Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвёртая часть за позволение!
Ротний замовк; крутнув уса.
— Кто идёт? — спитав, помовчавши трохи.
— Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим. Поди сюда, ребята! —гукнув він
крізь двері в сіни.
Реб'ята увійшли в хату, стали, витяглися в струночку — як верстви на шляху.
Ротний зараз до Максима (любив-таки «хохлика»):
— Што, брат Максим, — худа жить?
— Худо, ваше благородіє: їсти нічого!..
— На прокормление хотите?
— Точно так, ваше б-родие, — забелькотали усі в один голос.
— Разве пазволить, Федосеич? — питає ротний, скоса поглядаючи на фельдфебеля. —
Пазволить легко... Ну, а как попадётесь?
— Никак нет, ваше б-родие, — знову забелькотали разом москалі.
Ротний подумав ще.
— Ну, позволяю.. Только смотрите: попадётесь — засеку! Слышь?..
— Слушаем, ваше б-родие!
— Ну, с богом, братцы... марш!
— Благодарим покорно, ваше б-родие! — викрикнули москалі на прощання й вийшли за
двері.
Скоро вся рота заворушилася. Оступили кругом заробітчан; розпитують, куди ті
йдуть; одні раять — в одно місце, другі — в друге. Гудуть, мов бджоли в улику...
А заробітчани раді такі! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м'яса,
а не гнилу капусту та хліб з остюками; побудуть на волі, а не в казармі вонючій.
— Не худо бьі, братцы, — каже хтось, — пойти по купцам с образками!
— А што?.. Право, братцы, не худо! — промовили заробітчани.
Побалакали отак, порадились, зібрались, пішли. Надвечір з півсотні рублів
несуть! Рота радіє, юртується... Присудили зараз віддати двадцять п'ять
Федосєїчу, а останні 'ддали до схову старому унтерові.
Швидко заробітчани знову пішли, а рота, сподіваючись на добру поживу, загуляла.
У кого зосталася копійка про чорний день, — той і ту витрушував. Зложились
гуртом; купили горілки; набражились, як квачі; співають, лаються, згадують
тогорічні пригоди, свої заробітки, утрати... Горілка порозв'язувала язики. Той
журиться вголос за своїми: як там жінка, діти? Той розказує про зрадливу
дівчину, як він їй пацьорки обірвав; той хвалиться коханням своєї... Кожен —
своїм!
Сонце вже спускалося, як вийшли заробітчани з города в чисте поле. Пройшли
верстов з п'ять... Перед ними сосновий бір стояв як чорна стіна; за ними місто
гвалтувало, — невгавучий крик та гомін доносився до них... Заробітчани все йшли
та йшли... уже й захід сонця став жовтіти та блідніти: ніч насовувала на землю;
ясні зорі виблискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла під
ступнями... Заробітчани йшли мовчки. Не доходячи до лісу, почули вони жалібний
скрип полозків об мерзлу дорогу, важку ступню кінську і цмокання людського
голосу; незабаром показалися й сани, повно навантажені. Зверху сидів здоровенний
чоловік, у бороді, зодягнений по купецькому!
— Стой! — крикнув один з москалів — Іванов, перебігши шлях, і вхопив коня за
удила. Кінь став.
У Максима мороз побіг поза спиною... «Що ж це воно буде?» — думав він, та й
одійшов убік подивитися. Другий москаль, Євпраксєєв, підступив до купця.
— Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь?
— А ты — што? Што тьі, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь!.. — Та й устав
з саней.
— Глаза имеешь, сам видишь! — одказав Євпраксеев.
— Да вижу, что — салдат... Но чево тебе нужна?
— А вот чево, купец, вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа...
— Ну-у?..
— Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у
салдата ничево... у салдата, сам знаешь — и душа казенная... Пажертвуй, что твоя
милость, на солдатское житье-бьггье!
— А ты откелева — такой?
— Да уж откелева — не тебе знать... Мы просим... Дашь, за твое здоровье выпьет
брат-солдат; а не дашь, не надо — проваливай!
— Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал... а то, вишь, лошадь
астанавливает, словно вор какой...
— Да ведь тебя, барада, не астанави, — обізвався з-перед коня Іванов, — ты
нашево брата и слушать не станешь, вот что!
— Дашь, спрашиваю? — приставав Євпраксєєв.
— Во-на! — одмовив купець, показуючи кулака.
— Ну, бог с табой! Пусти ево, брат, — промовив до Іванова Євпраксєєв.
Той пустив коня. Підійшов до них і Максим та разом і потягли лісом. Купець
пильно дивився вслід їм і щось думав. А це як скрикне:
— І-ій, ты? слышь?.. как тебя?..
— А што? — питає Євпраксєєв, повернувшись до купця.
— Возвратись!
— Да чаво? поезжай себе!
— Возвратись, гаварю!
Москалі гуртом вернулися.
— Вот вам, братцьі, красненькая... вспомяните раба божия Парамонта, — промовив
купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.
— Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?
— Парамонта, братцы! Парамонта!
— Ну, прощай. Счастливаго пути!
— Пращайте, братцы. А далече идете?
— Да на села.
— На побывку?
— На побывку.
— Помоги вам бог!
— Спасибо. Прощай, батюшка!
Розійшлися. Купець поїхав у город; москалі пішли далі шляхом. Максим дивувався.
«Узяв би ти в нашій стороні! —думав він. — Мабуть би, чорта спік...»
— А добрий, братця, купець, — обернувся він з словом до товаришів.
— Что, брат!.. Купец, брат, — свой челаек. Он сам знает нуясду солдатскую, —
всегда пособит... Вот — барин, брат! О, то вострый, шельма! У таво просьбой не
возьмешь: дух разве вишиби... ну, тогда так!
Отак, розмовляючи між собою, йшли заробітчани бором. Уже до півночі добиралося,
як вони входили в село, та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п'яними
голосами тоненько бородачі виводили «Лучинушку».
Заробітчани ввійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посідали вряд на лаві.
— А дай-ка, хозяин, три касушки служиламу брату... Ево косточки разагреть, —
промовив Іванов до шинкаря.
— А пошто я дам?
— Как пошто?
— А по то: деньги есть?
— На што те деньги? Разве ты с миру не надрал? Небось — никаво в кабаке не
было!..
— Ну, дак што?.. были... спасиба, заходют добрые люди!
— А то: ани вот и внесли свою копеечку на солдатскую долю, — обізвався
Євпраксєєв.
— Как бы не так? Держи карман!
— Да уж верна!
— Да, верна... Только вот теперь народ что-то забаловался: водки мало пьет.
— Ну, не ври!
— Как же? Стану те врать...
— Ну-ну! давай... полна те!
— Да што тьі?.. Давай деньги, вот те и сказ!.. у меня, вишь, водка не своя —
купленая.
— А мне-то что за дело, что купленая?.. Ты с миру надерёшь... А солдату где
взять? Ты знаешь: солдат — казённый челаек!..
— Филиппыч! а, Филиппыч! — кричить на шинкаря один з п'яних кацапів, — дай уж
им... право-дело, дай! Люблю солдата... Солдат, брат, казенный челаек... Не
ровен час, завтра все найдём... Вон, сказывают, турка-шельма царя-батюшки не
слушает... Дай!
— А ты, что ли, мне заплатишь?
— Будет — заплачу... Дай!
— Как же? С тебя твоих не выдерешь, а ты ещо и за других!..
— Да што тьі, не веришь на слово доброму челаеку? барада ты казлиная! — крикнув
Євпраксєєв і сунувся до бороди.
— Да ты барадьі не трожь! — одказав, одпихаючи його руку, шинкар. — Сам бы
насил, да, небось сбрили...
— Стал бы я твоим казлиным атродьем свае благородное лицо марать!!
— Да ты-то што такое?
— Разве не видишь? мироед ты одакой! Разве не видишь, кто я?
— Да видно, што солдат. Ну, а што?
— Как, ну?.. Ты знаешь, что такое солдат? Солдат за тебя, дурака, грудь сваю под
неприятельские пули подставляет... кровь сваю проливает... Вот што солдат!
Такі слова розжалобили всю п'яну беседу.
— Терёха? а, Терёха! А правду ведь солдат говорит... У-ух какую правду... Солдат
— это, брат, — беда! Солдат... это, брат, казёнцый челаек, слуга царский... Это
не то, что мы с тобой! Он, брат, сваю грудь под неприятельские пули подставляет,
кровь за нас проливает!
Тєрьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловілими очима мутно тільки
дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бік головою, а слова не здужав
вимовити.
Другі кацапи й собі підняли голос за москалів: давай шинкаря лаяти, ганьбувати;
страхали, що більше в його ні чарки горілки не вип'ють. Шинкар стояв за стойкою,
мов не до його річ, — тільки почервонів та знай оддимався та гладив рукою свою
широку та густу бороду.
— Да што, братцы, на ево сматреть? — крикнув Євпраксєєв до п'яниць. — Тащи, кали
так, целое ведро! — Та й кинувся за перегородку до бочки.
— Толька тронь — убью! —заричав, зціпивши зуби, шинкар і вхопив здоровенний
обрубок у руки, замахнувся... П'яниці підскочили, вихопили з рук обрубок.
— Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты казлиная?! — закричав Євпраксєєв,
уплутавши п'ятірню в шинкареву бороду... Шинкар у крик.
— Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам солдатских тесеков, чтобы он знал,
мираед эдакой, как вас, братцы, абдирать, да с солдатом абходиться! Вали!
Кацапи разом кинулись. Та и шинкар, видно, при силі був, бо тільки струхнувся,
так усі й одскочили, як груші. Шинкар кинувся на москаля, збив з ніг і насів, як
шуліка курча.
Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б'ють. Одним замахом кулака
повалив він шинкаря на землю, взявши між ноги його голову. Тим часом підскочив
другий москаль і давай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тільки
стогнав. Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся...
— А что, теперь дашь по касушке? — питає знову москаль.
— Бери... пусть те удавит! — крізь сльози промовив шинкар і пішов собі в другу
хату.
П'яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом.
— Ну, теперь нам не время... Нада на работу паспешать... Пращайте, чесная
кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее будь! — промовили
москалі до шинкаря, поклонилися чесній компанії і вийшли з хати.
За ними деякі з п'яниць. Одного москалі завербували з собою — і потягли на ніч
до його, розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми.
На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкар, чухаючись, і свою
пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями... та їх уже й
слід замело! На другому селі уже спродували те, що добули в цьому.
Прошвендяли заробітчани цілий тиждень. Вернулися в город, несучи з собою чималу
силу грошей. Що слід, оддали ротному, а на останні загуляли.
Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Максимовій
неправдою, крадіжкою, рабунком, а не чесним заробітком; оже при такому
товаристві, при гульні та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю
вдатністю, — стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для
його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь,
другому — шкода... Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим,
нікого ні знобить, ні гріє. І він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не
обходився без його. Тут він виказував свою силу й свій розум. Іноді й геть-то
круто прийшлося, якби не він!
Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в
образу; старші любили, як добру дійну корову; а начальство любило, як на все
здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру
перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.
XIII
МАКСИМ — СТАРШИМ
Що можна лялі, того не можна мамі. Що можна простому москалеві, того, борони
боже, старшому. Тепер Максимові не можна вже ні погуляти, як колись, бо
начальство старших частіше бачить; ні на «прокормлєніє» попрохатись, бо старших
не пускали...
Старші держали себе геть далеко од простих москалів, щоб ті не зазнавалися;
докоряли їх за всякі провини; били, нехтували. За те їх прості москалі завжди
ненавиділи. Не жили старші в миру й між собою: кожному бажалося вискочити перед
начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав,
наговорював, всяк підставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало
товариства — і кожен думав тільки про себе, норовив тільки для себе, аби самому
добре!..
Перевернуло старшинування й Максима. Спершу він був запишався, почав гордувати
нижчими себе, а найбільше — своїми земляками; став їх ганяти, а часом і
зуботичку давати, щоб похнюпний «хахол» держав рівніше голову; іноді по руці або
по нозі тесаком увірве, що не так ружжом кидає, не так носки витягає... Учні
терпіли. Хоч у душі й проклинали Максима, а проте слухали — духу його боялися...
На те служба!
Оже ні похвальба старших, ні покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те
старшинування гірше полиню... Ні з ким душі одвести; ні до кого по-братерськи
забалакати; ні на чому своєї сили показати... А вона так і прохалася на волю...
та волі ні в чому не було!
Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся він на неї, як на свого
ворога; пригорнувся, як до матінки — почав учитися. Нудно й трудно було
заучувати ази та буки. Та що ж робити? — вчив. Як пройшов усю азбуку, — аж
повеселів: діло пішло спірніше. Він бачив, як з літер складалися слова, і
дивувався дуже. Почав уже читати. І тут біда! Нігде не запопаде такої книжки,
щоб до душі припала. Перечитав він псалтир, часословець, перечитав житіє якогось
святого... Раз — уторопав тільки через десяте-п'яте, а вдруге — такі книжки його
не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викохані на живих грізних дідових
переказах про січі, про бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова
про такі самі бої та чвари, а не чернечого смиреномудрія. Максим його не розумів
і куди з більшою охотою слухав іноді побрехеньку якого-небудь сідоусого москаля
про походи з «світлішим князем Суворовим» або про давні московські виходеньки!
Надокучила йому й грамота, як нікчемна річ. Йому хотілося гуляти, битися,
рубатися... Як на те ж: кругом було тихо» нігде ніщо ні шерхне.
Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з своєю долею, з таким нудним
життям. Максим помирився, почав тільки про одного себе думати, за одного і для
одного себе дбати. Як грамотний, він усіх рівних підвертав під себе — першим
лічився у начальства. А з простими москаликами недобре поводився: не тільки
зобижав їх, як другі, а так же, як і всі старші, почав обрізувати та обкраювати
ті злиденні московські достачі, які давалися... А щоб чим-небудь хоч трохи
одводити душу, обзавівся якоюсь повійницею та й гуляв іноді з нею...
Ішов 1848 рік. Заворушились французи і махнули свого короля геть з престолу. За
ними піднялись німці, італьяни... Обхопив вільнолюбивий дух чехів, цесарців з
ляхами... Загомоніли піддані проти своїх королів, цесаря... Скрізь червоніла
пожежа вільного духу... Поки ж те зарево було тільки здалека видно, — сількісь!
Аж ось палає огонь у сусіда на самій границі... не дай, боже, віхоть перекине й
на нашу сторону!.. Що тоді?.. «До зброї! до зброї!»—загукали наші і забили
тривогу... «До зброї, — боронити цесаря од його бунтівливих підданих». Це вже
нам була не впервина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтівливого
холопа — білого орапа... Узброїлись наші й тепер, погнали полки за .долками
обороняти австріяка од венгра,— тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася
по Слав'янщині...
Пішов і Максим, повів свого звода. Тут йому вперше довелось побачити січову
смерть своїми очима... Раз, серед кривавої січі, де крик, гам, дим, річки крові,
де те, що йшло вгору, мішалося з тим, що ховалося в землю,— Максимові трохи не
довелось свою голову зложити... Напали на їх трьох — цілих десять; сікли,
рубали... Вони не подавалися... Коли це, де не візьмись, підскочило ззаду три
своїх... як рубонуть венгерців, то один тільки втік, а дев'ять на капусту
посікли... Подякував Максим незнакомим москалям-товаришам, що виручили з видимої
смерті, та й знову побіг рубатися...
А то — вдруге, вже він виручив трьох москалів і знамено. День був
палкий-гарячий, а до того сонячного жару піддавали ще й гармати свого — то з
одного, то з другого боку. Наші стояли на однім згірку, а венгри навпроти, на
другім. Палили з гармат, палили — нічия не бере! Тоді сказали конниці «батарею
взяти...». То не вихор понісся по долині, то наші улани помчалися батарею брати.
А насупроти їх — мчалися венгерські улани... Як зачали рубатися, господи! А з
гармат — одно палять, одно палять... аж земля стогне... Не видержала конниця, ні
їх, ні наша, картечного гороху, — прибрала муштуки в руки,— та назад... Що його
робити? «Піхота — в штики!» Піхота кинулась бігом... Картечний град брав своє по
дорозі, — оже піхота добігла... Узяли наші батарею та вже хотіли назад
вертатися... Коли — зирк! — гон, може, зо двоє, вбік зчепилася купка,
рубається... А посеред купки, видно, знамено: то опускається вниз корогва, то
знову піднімається вгору. Максим стояв скраю. Як побачив,— та, не дожидаючись
приказу, як крикне: «Звод, за мною!». Повіявся звод за Максимом. Підбігають
зблизька — аж то наші з венграми за знамено різанину справляють. Як кинеться
Максим на ворогів... Так хіба лев кидається на охотника! Ті бачать —
непереливки,— та врозтіч. А Максим тоді: «Пали!» Москалі приложилися: бух! бух!
бу-бух!.. Один поточився, два стовбура стало... Максим прицілився: бух! —
венгерський офіцер заорав носом — і не скрикнув, і не тіпнувся... Ні душечки не
оставили ворогів. Тоді до своїх. Посеред калюжі свіжої крові лежало чоловіка з
п'ять; а оборонили тільки трьох та знаменб. Максим глянув на живих — порубані,
покарбовані; тоді глянув на мертвих... і затрусився. Посеред купи лежав,
об'юшений кров'ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смерті,
—лежав, тіпався, ще живий... «Ой, лишечко!.. — кричав недобиток: — Ой,
рятуйте!.. Мотре!.. Хівре!.. Ой, рятуйте... Простіть мене!..» І, захарчавши,
спустив дух...
— Хто то? — питає Максим недорубків, що один був без уха, другий без пальців, а
в третього з плеча кров юшила.
— Знаменосец... хохол Хрущов, — одказав безпалько...
— Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя, — каже безухий.
— Понесем...
І всі пішли.
Повів і Максим назад свого звода. Оглянуться, — аж немає їх Федосєїча,
фельдфебеля. Де він? Там, мабуть, де й другі... Сказали ротному; той
полковникові. Не можна під такий гарячий час роті без фельдфебеля бути! Кого ж
його? Хто більше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. А хто ж, як не Максимі Він
і знамено одборонив. Буть Максимові фельдфебелем! Став він фельдфебелем.
Незабаром йому за знамено Георгія почепили. А тут і війна — шабаш! Погасили в
сусіда вільнолюбиву пожежу, — тепер і са.мим безпечніше. Годі! Вертайся додому!
Вернулися.
Більше старшинування ще дужче гнітило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину
готовим, сподіватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого полковника.
Треба стерегтися, щоб не чутно часом горілки.
Покинув Максим зовсім пити; розплювався з своєю дівчиною; став тільки ще дужче
про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручніше глибше п'ятерню запустити в
московські достачі: не звод який там, а ціла рота на руках! З миру по нитці —
голому сорочка. Максим зарубав собі на умі, що це мудріше правило на світі, — то
й став по йому жити. Ніщо не проходило мимо його рук, щоб він не одколупнув хоч
трошки на свою долю; ніщо не перепускалось через його руки, щоб він не вигадав
остачі для себе.
Назбирав він і грошей, і одежі... Навіщо? Сам не знає, де його подіти, куди
приткнути. Хоч би сім'я, — тоді інша річ! А то — сам, як палець. «Сім'я? —
подумав Максим: — добре б тепер діло сім'ю мати: знав би, на кого працюю, було б
кому покинути... Та й душу б можна одвести...»
Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким життям, отак думав. Одно лихо:
ніяк собі пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Біляві, хоч іноді й
хороші, вони завжди здавалися Максимові немоторними, неповоротними: ляже тобі,
як колода — ні пригорнути, ні поцілувати незугарна! Жалкував він тепер за своїми
Марусями, Горпинами, Пріськами, Мелашками — часом і геть-то чорнявими та палкими
дівчатами, котрих він змолоду так безжалісно з ума зводив...
«Проклята сторона! — думав він. — Хоч би швидше вирватись дододу, — щоб хоч пару
знайти, а то доведеться тут і посивіти!»
На його втіху, пара себе довго не заставила ждати.
На самому краї того самого гброда, де вони жили казармами, на великому розпутті,
куди завжди звозили гній, нечисть, викидали всяку падаль, — стояла одним одна
хатка, як кажуть, на курячій ніжці. Стіни попрогнивали, вивалювалися — порохня
сипалася з голих колод; а повесні текла всяка нечисть — слизотіла й пінила;
вікна побиті, ганчірками позатикані; верха зовсім не було; оселя наполовину геть
чисто зогнила. Руїна, а не хата! Кругом — пустир, гноїще. Один бог знає, скільки
та хата переховала всякого темного й лихого люду, що ховався в цій берлозі сам і
переховував легкою працею зароблене добро.
Жив тепер у тій хаті якийсь москаль з своєю невінчаною половиною. Москаль та
його половина тільки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували
всяких блудяг, переводили крадіжку.
Чи на добро, чи на лихо, росло в тій хатці невеличке дівчатко — Явдошка, що
найшлася через рік після того, як косоока Меланія зійшлася з кривоногим
Терьохою. Росло воно само собі, без усякого призору, без турбот та клопоту
батька-матері, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне
було, — байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату,
коли хотіла їсти; а піднялася на ноги, стала по дворах ходити, прохати
христа-ради... Що, ради душі спасенія, клали люди в простягнену дитячу ручку, —
все воно несло до себе в нору. Гроші зараз же пропивалися, проїдалися, а
одежинка надягалася на старе рам'я й носилася без перемінки, поки сама не
опадала стряп'ям та гноттям.
Швендяння змалку по дворах, простягання христа-ради руки попідвіконню привчали
дівчину не до праці, а до біганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою
працею чесно зароблене. А до того — й примір перед очима! Дівча щоночі бачило
якихсь людей, котрі приносили до батька-матері всяке добро, та оддавали скритно
до схову. Воно й само привчалося до того... стало піднімати усе, що тільки
лежало не приглянене...
Раз якось, простягаючи од хати до хати христа-ради руку, помітила Явдошка в
одному дворі на вірьовці розвішані два здоровенних платки. Не довго думавши,
вона потягла їх, сховала під юпочку та й однесла додому. Батько та мати й не
спитали: де вона взяла їх, а почали її по голівці гладити, звати «умницею» — й
дали трошки горілки випити. Явдошці вона подобалась. Після неї стало тепло й
весело... З того часу дівчинка не пропускала вже ніколи такого случаю: через
його вона приймала ласку од батька-матері й горілку...
З року на рік, підростаючи та розумнішаючи, робилася Явдошка все хижіше та
хижіше; до горілки привчилася, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися
дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим, то тим, а найбільше
горілкою. Вони бачили в своїй дочці добру помічницю — й раділи, що знайшли таку
поміч.
Як минуло їй п'ятнадцять літ, вони ще щось запримітили. Кинулись їм у вічі тонкі
на шнурочку брови, блискучі, хоч і сірі, очі й волосся, як льон, біляве і личко,
як рожа, рум'яне... Запала їм в пам'ятку її краса, урода дівоча... Вони
порадились — не пропустити даремно, не взявши свого...
Пораїлись... Вимили, вичесали її, обули, одягли в нову одежинку, як панночку, і
однієї темної ночі одвела її сама мати у місто, до великого будинку...
Пустилася дівчина, як собака з ожереду: щодня, ріцоночі гуляє! Тут знайшовся
офіцер якийсь, узяв її із сирої холодної хати, перевів у свій теплий, ясний І
будинок. Прожила там Явдошка з півроку, в теплі та добрі, та в розкошах
купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим: покрала вона срібло та
золото в офіцера... Прогнав її офіцер, обідравши, як білочку. Одначе вона не
довго тужила: незабаром знайшовся другий. Обікравши й того, вона вже сама
втекла. Потім того ні до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе
приймати — хто більшу плату давав. Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею,
як жид крамом, не пропускаючи случаю зірвати найбільше, а то — й підголити.
Слава про злодійкувату Явдошку одбила хіть у панства та офіцерства заїздити до
неї. Грошики, що придбала, пішли на розкішні убори, на дорогі наїдки та
напитки... А тут, лихо! почала вже й краса осо-вуватись, спадати... Треба щось
казати з собою! Треба заздалегідь десь захисту шукати, притулку для себе... Про
батька-матір вона давно забула: — не знала, чи й жили вони на світі... Живучи
сама собою, вона розгадала, що через них втеряла.
На той час зустрів її Максим. З своїм норовом веселим та безжурним, при своїй,
хоч уже й пом'ятій, а ще хорошій красі, — Явдошка запала йому в око, вразила у
серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха, помітивши це та розпитавшись, що Максим
між москалями не остання спиця в колесі, — давай на його ще дужче налягати. То,
дивись: словом укольне, то мовчанням дойме, то приголубить його коло себе, то
знову одіпхне його — гулянками з другими.
Максим біснувався, а проте ще дужче закохувався. Часом вона розжалоблювала його
розмовою про своє безталання, про свої недостачі. Максим нанесе їй на Другу ніч
того й другого; дарує, жалує.
Не обійшлося без того, щоб і вона не задумалась про Максима. Карі його очі
заглянули і їй у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать — бравою,
дужою; та Максим чоловік і не без достатків, не без копійчини... Зійшлися вони.
Прожили рік, другий; звикли між собою, як чоловік та жінка. Дітей не було. Журби
й турботи не знали... Тільки те й робили, що пили та гуляли нишком та тишком,
щоб, бува, начальство Максимове не дізналося.
Тоді саме перегнали їх полк з одного міста в друге. Пішов Максим — та й
засумував. Зосталась Явдоха — й теж сумувала. Через місяць подає їй Максим
низенький поклін, цілує її в «сахарнії уста» та в «білосніжну грудь», посилає
грошей, просить, щоб приїхала: коли хоче, то вони й повінчаються. Тоді вже
розлучить їх «мать сира-земля». Явдоха зібрала свої манатки, поїхала. Швидко
вони й побралися.
Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшні їй ні походи, ні переходи; завжди
моторна, весела, до гулянок удатна. Щоб недаром жити, немарне тратити час, вона
взялась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублів на десять усякого краму та
й перепродує москалям. А часом який-небудь молоденький москалик підніме що й
чуже, однесе до тітки Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок... Правда,
іноді й доставалося їй од Максима за ті подарунки: не раз, не два ходила вона з
підсиненими очима. Та — байдуже! Москалі це добре знали, а все-таки лабузнились
до Явдохи, а Явдоха справляла з ними сміхи та реготи... Московка-—московкою: її
поб'ють, а вона ні гадки!
Отак прожили вони щось років з десяток. Максим постарів; постаріла й Явдоха —
краса її спала, помарніла, одцвіла... Уже тепер не так і молоді москалики
горнулися... Рада-нерада, треба було схаменутися. До всього того десять літ
безпутного життя витягли всі грошенята, що Максим наскладав до парування. Треба
було надалі подумати... Оханулась Явдоха, а через рік гойдала невеличку дівчинку
Галю.
Галя зразу все переломила. Гулянки одлетіли; жарти — теж: виступили наперед
клопоти та жаль за марно потраченим добром. Малесенька Галя спарувала Максима з
Явдохою уже навіки, зв'язала міцно їх думки докупи, підбивала на одно діло.
Максим бажав дочку виростити в багатстві та розкоші; бажала й Явдоха того
самого... Вона думала, що багатство та розкіш заховають дитя її від такої лихої
долі, яка їй судилася... І обоє вони клопотали об однім—над поживою та
наживою... Чи сяк, чи так, а нажитись треба!
Знову Максим з Явдохою, хоч і інаково, прийнялися за діло молодих літ. Максим—за
«прокормлєніє»; Явдоха — за крадіжку. Максим, докладуючи ротному, що москалі
просяться «на побывку», — брав з них своє так само, як і покійний Федосєїч. А як
верталися москалі з «прокормлєнія», — вони заносили до Явдохи накрадене,
награбоване добро, а вона вже сама знаходила йому ярміс... За те тітці Явдосі,
як сховачу й переводчику, доставалася половина всього...
Так їх захопила «чиста». Та ба! Чистої Максимові не дали. У той саме рік
почалася остання війна з турками. Погнали Максима під Сілістрію, а потім
перевели в Крим. Явдоха з маленькою Галею й собі повіялась за полком, все-таки
не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не одні прості москалі
купували в неї всячину, купували й небагаті офіцери. Зовсім би добре, коли б не
страшно, що от-от Максим зложе свою голову, одтинаючи другим. Оже страх її не
справдився. Максим тепер уже знав ціну життю — не кидався так, як замолоду, у
саме, мовляв, пекло. Тільки всього, що його в руку штиком кольнув якийсь
француз. Максим зрадів та зараз у лазарет... Пошепотав там з лікарем: «Не
годиться, кажуть, у службу: в чисту його!» Максим полежав ще з місяць; дали йому
«чисту», почепили ще нову мендаль, та й випустили на всі чотири сторони. Максим
забрав жінку з дочкою та й потяг на рідну сторону відшукувати батьківщини.
Вертаючись додому через тридцять літ, він думав застати Піски такими ж самими
Пісками, якими кинув. Через те й раявся з жінкою, прибувши додому, спродати
батьківщину, оселитись де в багатому, люднішому місці та й пристроїтись до торгу
на ті гроші, що придбала Явдоха. Коли приїхав — і здивувався. Не ті Піски, та й
годі! Ніде ні одної землянки — скрізь мазанки; село велике, широке, довге, а
кругом край веселий, людний, хоч і небагатий... «Значить, більше поживи для
грошовитого!» — подумав Максим.
— Ні, жінко, — каже Явдосі, — мабуть, уже кістки зложимо на моїй стороні... Бач,
який гарний край!
Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батьківській хаті.
Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собі
тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рік
батьківську хату перекинули, збудували нову, — простору й ясну, з світлицею, з
кімнатою під проїжджих.
