«І чого б ото їй згадувати саме Петра з Павлом? - подумав Корній. - Хоча, чекай-чекай... завтра у нас що? Так-так-так, ну да, так і є - Петра і Павла, - Корній обережно почухав за вухом, - ти бачиш... Он воно що... Ти бачиш... А все ж гарна нечисть, нічого сказати. Білява така, ага, ловка, нівроку. Все ж щоб пощупати крихту, то й не гріх, ладно скроєна. Русалка, бач...»
Так думав старий Корній у свої чималі роки. І хоча на його віку русалка трапилась йому вперше, Корній ні на мить не сумнівався, що то саме вона й була. Можливо, коли б тієї пори Корній зважив, що ніч по-своєму змальовує дійсність, ніж, скажімо, зображує її день, то хтозна, наскільки б твердою була його впевненість у тому, що бачили його очі. А коли б та русалка й справді явилась удень, та коли ж би убрати біле тіло її у той одяг, що вона носила звичайно, підібрати волосся та зазирнути в обличчя, заліплене ластовинням, незалежно від пори року, то навіть Корній пізнав би в ній руду Леську, сусідську дівчину, або, як ще казали, кульгаву Леську, бо від народження у дівчини була пошкоджена нога. Навряд чи навіть Корній пожвавився б тоді подібним чином. Леська несказанно гнітилася як своїм каліцтвом, так і ластовинням, що було призначене для цілого гурту, а все ж дісталося їй одній. Тому дівчина завжди ховалась від людей, а як і з'являлась, була завжди закутана, замотана, схована подалі у своє нехитре збіжжя. Єдиною подругою Леськи була стара собака Жучка. Навіть мати іноді соромилася своєї дочки, особливо на людях, і майже зовсім відцуралась, коли у Леськи з'явилась маленька сестричка з чистим білявим личком і рівненькими ніжками. Коли Леська заглядала в колиску на те чисте біляве личко, то разом з почуттям ніжності вона відчувала ще й якесь інше почуття тривоги, що стримувало її любов. Здавалось, Леська не наважувалась простягти свою, в ластовинні, руку до того білого личка, аби часом не перебігло її ластовиння на нього та не забруднило. Важко сказати, навіть уявити, що відбувалося тоді там під нехитрим Лесьчиним вбранням, під рудими задертими грудьми, де сховалось, забилось подалі від усіх відлюдькувате Лесьчине серце, яке теж жадало материнського тепла, друзів, вражень, кохання, жаги. Крім того, у нього було ще й своє найзаповітніше бажання, мрія, яка пестила Леську в нічних думах та снах і водночас засмучувала й змушувала картатись, бо була такою далекою вдень, коли її ще далі відганяли люди, їхні очі - зневажливі, жалісливі, здивовані, байдужі, зверхні, злі, пихаті. О, як страшилась вона всіх тих очей. І лише одна стара ївга, столітня баба, яку в селі звали відьмою, ставилась до Леськи по-доброму, ніби й не помічаючи її біди.
