Саме Ївга нарадила Лесьці сьогоднішню ніч. Навчила, як і що слід робити. Всього раз на рік, на Петра і Павла, випадає та ніч. Відомо, що коли тієї ночі скупатися дівчині у річці, але без усякого одягу, та прочитати певну молитву, то невідомі таємні сили здійснюють чудо. Немало дівчат, що жадали стати вродливими чи закохати у себе якогось парубка, приймали те таїнство. Хтозна, як те все ставало в пригоді їм і чи ставало. Але кажуть, хто надто вірив у незвичайність ночі, той все ж домагався свого. Звичайно, Лесьці було страшно іти поночі до річки, та ще й скинувши з себе одяг, лізти в темну воду. Проте, пам'ятаючи пораду старої Ївги ні на що не звертати уваги і твердо триматись своєї мети, Леська вирушила в ніч, до дідової купальні. То була остання надія, яка могла повернути їй маму, сестричку, радість, любов. Леська дивилася тепер у темну воду, де на незбагненній глибині блимали зорі і морщився місяць, набирала в долоні прохолодної води і обливала своє руде тіло, шепочучи заповітну Ївжину молитву, до нестями, до запаморочення. І раптом, в якусь мить, справді сталося чудо. Леська помітила, як вода, спадаючи з тіла, забирає з собою в пітьму її руде ластовиння. Вона змивала його, мов наліплений бруд, а тіло Лесьчине ставало чистим і білим, як обличчя маленької сестрички. Леська, не вірячи очам, підставляла до місяця і обдивлялась усі частини тіла, що здавалось тепер чужим, тіло, яке вона бачила лише в своїх бентежних снах, після яких не хотілося прокидатися. Сталося чудо. І тепер уже не тільки Корній не впізнав би кульгаву Леську. Тіло її було чистим, молодим, принадним. Обличчя її, здавалось, теж змінилося. Щасливе, усміхнене, воно ніжилось під голубим сяйвом. Мов дитя, бавилась Леська з річковою водою, обливала тіло, обличчя, ніби було їй все мало, мало, певно, забувши про все на світі у своєму щасті. І враз Леська зойкнула. Заворожений Корній ненароком зронив весло, і воно, човгнувши об бік човна, хлюпнулось у воду. В ту ж мить Леська побачила у пітьмі велику сиву бороду. Дід Корній витріщився на річкову істоту і не знав, чого чекати.
«Куди ж вона у берег?..» - все, що встиг подумати старий, перш ніж русалчина світла постать розтала в
нічній млі.
З намоклої кладки у воду падали краплі.
- От тобі й маєш, - зітхнув зрештою Корній, - як марево... Наче й не було... От так-так... Бачиш, як воно бува... Але ж хто тепер у те повірить... А дівка нічого, от тільки кульгава. І чого б то русалкам кульгавити?.. - старий зітхнув знову. - Ні, не повірять. Вже тепер знаю - не повірять... - і з досадою взявся за весло.
Ніхто не бачив, як добігла Леська городами до свого двору Захекана, мокра, притиснувши до грудей свою одежину, вона влетіла в сіни і замкнула за собою двері. У хаті було тихо, всі вже давно спали. Надворі, за вікном, теж було тихо. Ніхто не гнався за Леською. На порозі, у місячній плямі, сиділа Жучка і чухалась на всі боки, відбиваючись від ненависних бліх. Трохи заспокоївшись, Леська згадала про чудо. Але коли поглянула на своє тіло, безсило опустилася на лаву. Біля лави стояло відро з водою, в якому плавала жменя нічних зірок. Кілька теплих Лесьчиних сліз упали до тих зір. Потім вони упали на її руді коліна, на руки, густо-прегусто заліплені ластовинням. І було те все не уві сні. Боячись розбудити маму і маленьку сестричку з білим личком, Леська не голосила, не примовляла, а лише тихо скиглила, мов цуценя, що забилося під лаву, і час від часу шепотіла невідомо до кого:
- Якби ви знали... Якби ви тільки знали...