І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся - поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава І воля святая.
М.: Той жаданий день прийшов несподівано. І ось уже нестримний човен несе Тараса до омріяних берегів волі, в круговерть нового щастя і нових мук. Саме таким (демонстрування автопортрета 1857 р.) йшов Шевченко назустріч волі. Таким, яким зробило його десятилітнє вигнання: пригнічений і виснажений, в очах печаль і втома. Мало хто зі знайомих впізнав у цій людині колишнього митця.
Варвара. Всі роки, що Шевченко був на засланні, я його чекала. Якби ви знали, як я його чекала... І ось через 14 років після нашого прощання Шевченко прийшов у мій московський дім. І я... я... слухайте і жахайтеся... Я не впізнала його.
Переді мною стояла стара, змучена людина, в якій годі було розпізнати колишнього улюбленця великосвітських салонів. А потім я розгубилась, почала казати щось недоречне. Мабуть, на моєму обличчі він прочитав переляк, бо повернувся і пішов назавжди саме тоді, коли моє заснуле серце знову спалахнуло колишньою свічкою слізних почуттів.
Тарасе Григоровичу! Стривайте... Куди ж ви?.. Я хочу сказати Вам щось дуже важливе!.. Дуже важливе...
М.: Але Михайло Щепкін, видатний російський і український актор, впізнав Шевченка відразу. Щирі давні приятелі несказанно зраділи зустрічі, а на пам'ять про неї Щепкін одержав цей автопортрет у дарунок. Швидко подолавши втому, Шевченко знову став колишнім, пристрасним і рішучим, готовим до життя. Про це свідчить наступний автопортрет, створений через рік. Він репрезентує мислителя з вольовим відкритим обличчям, пророчим поглядом, спрямованим у майбутнє. Художник досягає такого ефекту зміною положення голови, чіткішим окресленням зморщок на чолі, послабленням темного, гнітючого фону (демонстрування).
Літературознавець (Л).: Із тьми, задухи, із неволі, Із срамоти і німоти Ти знов його виводиш, доле, Скажи, куди тепер іти.
Скажи йому, та не розсердься. Бо знову думи-байгуші Крізь незамерзлу шибку серця Заглянули на дно душі.
Нехай почують слово люди, Бо вже послухались-таки Горбаті скелі і верблюди, Нікчемне море і піски.
Він не благає в тебе раю, А просить помогти в біді: Не покидати Дармограєм, Шевченком по землі іти.
М.: "Це був портрет зовсім не схожий на існуючі тепер; це був портрет не Шевченка, а народного поета, вдало схоплений у хвилину його поетичного натхнення," - згадував переяславський лікар А. Козачковський. Малюнок робився в Переяславі 1845-го. Як незвичайний за силою вражень був сам витвір, такою ж незвичайною була його історія. Сам твір в його первозданному вигляді або не зберігся, або ще досі не розшуканий. Однак наприкінці поетового життя цей портрет зовсім зненацька постав перед очима самого Кобзаря, обпік його поглядом гарячої молодості, збудив вогонь його бунтарських дум, змусив узятись за голку-різець, вдивитися у власне "я", у те, що ніколи не вернеться, і, нарешті, виразити себе в офорті, який став ніби оживленим двійником первісного портретного образу.
М.: Як це не дивно, але своєрідному побаченню з самим собою через більш як десяток років Шевченко завдячував жандармам. Портрет разом з іншими малюнками та віршами був вилучений ними під час арешту 1847 р. і під сімома замками аж до 1859 р. "зберігався" в петербурзькому жандармському відділенні. Отож запалював свою свічку в мистецтві великий Кобзар двічі, між її спалахами - 15 літ і волі, і неволі. Перший спалах - "Заповіт", клич кайдани рвати. Останній - зойк: "О люди... небораки! Нащо здалися вам царі?" (Шевченко запалює свічку і сідає, як на портреті). '
Л.: Він свічку засвітив. Колись... До дна відтоді келих горя випито. Ще трохи і ...молись чи не молись, Із рук тремтячих недогарок випаде. Він ніс вогонь крізь чорноту обмов,
Крізь морок тюрем, через ґрати відчаю. Хоч погасав, але він знов і знов Од свого серця цю свічу засвічував.
(Двоє учнів запалюють свої свічки від "Шевченкової", кожен учень по черзі запалює свою свічечку від їхніх).
Холоне серце. Свічка догора,
ламає руки доля неповінчана.
На Україні ніч. Нема добра,
І він від серця знов свічу засвічує.
І заклинає: серце розбуди,
Кинь світла свого в сутінки, у темінь кинь.
Хай звідусюд злітаються сюди
Крилаті думи, мов світань провісники.
Шевченко. А може,тихо,за літами,
Думки, мережані сльозами,
І долетять коли-небудь
На Україну... і падуть,
Неначе роси над землею,
На щире серце молодеє
Сльозами тихо упадуть.
Учитель. У ту хвилину, коли ви запалюєте свої крихітні свічечки від символічної Шевченкової, маємо всі разом подумати про її місце у нашому сьогоденні, у житті народу і кожного з нас. Вона - це дух поета, помисли і заповіти. Нині вони не повинні бути самотніми, як у жорстоку миколаївську епоху. їх полум'я горітиме ясніше, а темряви довкола буде менше, коли ми відчуємо у них потребу. Не даймо ж їм погаснути.
Не даймо ж спинитися поетовому серцю; це означало б і наш кінець. Повсякчас борімося за найвищі вершини нашого духу так, як навчав великий син землі української.
Домашнє завдання
Написати твір чи створити малюнок із присвятою Т. Шевченку.
