Катерина. Не вернуся!
В далекому краю,
В чужу землю, чужі люди
Мене заховають,
А своєї ся крихотка
Надо мною ляже
Та про долю, моє горе,
Чужим людям скаже...
Не розказуй, голубонько!
Де б не заховали,
Щоб грішної на сім світі
Люди не займали.
Ти не скажеш... ось хто скаже,
Що я його мати!
Боже ти мій! ... лихо моє!
Де мені сховатись?
Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!..
М.: У живопис Шевченкова Катерина прийшла через чотири роки після написання поеми. До появи цієї картини (демонстрування) в українському мистецтві не було твору з таким гострим і злободенним сюжетом. Уперше героїнею живописного полотна стала людина з народу - дівчина-кріпачка, принижена і ображена в найкращих своїх почуттях.
Шевченко. Я намалював Катерину в той час, як вона прощалась з москалем і верталась в село; у царині під куренем дідусь сидить, ложечки струже, а вона, сердешна, тільки не плаче... а москаль дере собі, тільки курява ляга... По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тільки мріє. Отака моя картина (Т. Шевченко, лист до Г. Тарнавського, 25. 01. 1843).
М.: Такого епізоду, який ліг в основу живописного полотна, у поемі немає, як немає і образу діда. Тому вважати картину ілюстрацією до однойменного поетичного твору Шевченка не можна, хоча є між ними і спільне. У поемі краса дівчини протиставлена тяжкій долі, як і на картині. Прекрасне обличчя засмучене, чарівна голівка опущена, очі почервонілі від сліз, що їх вона ледве стримує.
Шевченко. А за віщо, Боже милий!
За що світом нудить?
Що зробила вона людям,
ого хотять люди?
Щоб плакала!..
Серце моє!
Не плач, Катерино,
Не показуй людям сльози,
Терпи до загину!
Катерина. Терпіла, Тарасе, та сил більше не стало. Пішла зі світу у страшній розпуці, бо нічим не поправити долю мою гірку. Та спокою не знайшла ні по сім, ні по тім боці горя. Де ж то, по яких світах блукав мій Івась? Вже й тебе немає, Кобзарю, та свіча твоя горить. Тож і мій Івась живий, гадаю, і мандрує з перебендею у твоїх віршах.
М.: Митці усіх віків прагнули оспівати природу, яка давала їм силу і натхнення. Краса української землі завжди полонила творчу душу Шевченка, кликала до пера і пензля. Тривалий час він жив поза межами України, але марив нею, згадував рідну Черкащину, Київщину. У 1843 р. з'явилася можливість поїхати в Україну, відвідати рідне село.
