i смiх, i смуток, i таїна мiстичних сил, i звитяга та жертовнiсть козацьких лицарiв, а головне – залюбленiсть у цю землю: степ, нiч, Днiпро... Свiт пiзнавав i пiзнає чарiвну природу України завдяки Гоголю.
М.Грушевський вважав Гоголя «одним з найгенiальнiших людей, яких дала Україна», який став «ентуазiстичним спiвцем українського життя» й «обсипав розкiшними квiтами творчостi сю Україну, що представлялась йому дорогою, прекрасною (але зауважимо! – П.М.) покiйницею»; Гоголь «овiяв її гробовець ароматами поезiї, не пiдозрiваючи її близького воскресення, не пiдозрiваючи вiчного життя пiд шкаролупою пiвзотлiлих форм». Дум- ка М.Грушевського, певно, йде вiд статтi «Про малоросiйськi пiснi», в якiй Гоголь писав, що народнi пiснi – «надгробний пам’ятник минулого, бiльше нiж надгробний пам’ятник: камiнь з красномовним рельєфом, з iсторичним написом...». Тобто для Гоголя всi великi дiла, що творилися на цiй землi, – у минулому. Для нього прекрасна Україна була «покiйницею». Це важливо збагнути. Його iсторичнi писання були спробою порятувати те, що назавжди, з Гоголевого погляду, втрачене. Волею iсторiї i Творця. Письменник шкодував за тим часом, минуле бачилось як велика епоха великих звитяг, нечуваного злету людського духу. Вiн вiдчував свою причетнiсть до цього минулого, своєрiдний «поклик предкiв». Не забуваймо, що в його родоводi були гетьмани П.Дорошенко i П.Скоропадський, а ще Лизогуби, Забiли, Безбородьки, Трощинськi та iншi українськi шляхетнi роди. Осягаючи й осмислюючи українське минуле, Гоголь, можливо, i не передбачав того ефекту, який матиме його тризна за Україною. Прощання з нею наснажене могутньою емоцiйною енергiєю, що розлита в усiй iсторiї «Тараса Бульби» (в усiх центральних сценах повiстi наявний цей мотив). Доля Тараса Бульби в найзагальнiших рисах є втiленням долi України. Центральний образ живе не лише в людському вимiрi. Тому будь-яка спроба дивитися на нього тiльки в людських вимiрах й iнтерпретувати з цих позицiй заводить у глухий кут. Мистецтво романтичної доби здатне на такi масштабнi узагальнення. В рецензiї на «Історичнi афоризми» М.Погодiна Гоголь вiдзначив як заслугу вiдомого iсторика той факт, що вiн уперше сказав, що «iсторiя має з усього людського роду створити єдину одиницю, одну людину й подати бiографiю цiєї людини на всiх етапах її становлення». Молодiсть нацiї, войовниче та звитяжне минуле, високе лицарство, в якому домiнує не здоровий глузд, а юнача нерозсудливiсть, спокуса Польщею, боротьба за вiру, трагедiя роду-народу (рiд Бульбенкiв згинув), причина якого не в останню чергу вкорiнена в самознищеннi – ось головнi iсторiософськi формули повiстi. Про це «Тарас Бульба» – «несвiдома, але генiальна спроба створи- ти лiтературний епос» (В.Сиповський). Повiсть полишила заново вiдтворений у генiальнiй формi великий духовний спадок, що, згорнутий та сконденсований у мiфi, оживлений генiєм Гоголя в нову епоху i вживлений, чого Гоголь, я певен, i не передбачав, в українське нацiональне тiло i свiдомiсть, якi вже почали на той час активно формуватися. Жодний художнiй твiр не мав такого впливу на утвердження козацького мiфу – осердя нацiональної iдентичностi, як «Тарас Бульба». І нiякi спроби цей мiф переорiєнтувати (як це зробив, наприклад, у своїй екранiзацiї В.Бортко) не мали й не матимуть успiху. Росiйський глядач i читач знає, що це – не його мiф, не його iсторiя, мiф приватизувати неможливо. На те вiн i мiф.
Уже пiсля смертi письменника, у найтемнiшi перiоди нацiонального буття, «Тарас Бульба» будив українську свiдомiсть, нагадуючи українцям про їхнє величне минуле. Українець, який у той час ще лишався нацiонально притомним, дiставав у цьому епосi могутню опору, отримував те, чим мiг пишатися. Саме його окремiшнiсть та нацiональну самобутнiсть i боронили лицарi Гоголя. Окресленi заслуги Гоголя – пiдстава для того, щоб його творчiсть стала нацiональним надбанням i супроводила українця з дитячих лiт.
Не випадково «Тарас Бульба» викликав, до слова, пiдозру й у радянських iдеологiв. Спроби О.Довженка, навiть С.Бондарчука екранiзувати «Тараса Бульбу» наштовхувалися на опiр i завершилися, як вiдомо, нiчим. Радянськi iдеологи боялися, щоб не визирнули в екранiзацiї українськi шати епiчної iсторiї, бо цього не можна було допустити. Це вiдчувалося i на лiтературознавчому полi. 1973 р. в Києвi вийшла книжка доцента Київського унiверситету О.Карпенка «Про народнiсть Гоголя». Я переконаний, це – одна з найкращих праць на теренi української русистики ХХ ст. Доказовiше i яскравiше про вкорiненiсть «Тараса Бульби» в українську стихiю нiхто не сказав. Наведу з коментарiв останнього 17-томного видання творiв Гоголя в Москвi думку лiдера «православного гоголезнавства» В.Воропаєва, який, покликаючись на працю О.Карпенка, пише: «...в “Тарасi Бульбi” немає жодного бодай найменш значного епiчного або лiричного мотиву, який не мав би своєї аналогiї в українських народних пiснях i думах». Саме це й треба було довести. Однак праця О.Карпенка, з подачi цековського iдеолога, який пiзнiше навчав прикарпатських студентiв, як любити Україну, дiстала негативну оцiнку колег, що не дало можливостi дослiдниковi продовжити роботу в цьому напрямi. Проте його наукова розвiдка знайшла пiдтримку зарубiжних колег. Так що на «Тарасi Бульбi» туго зав’язано багато вузлiв.
Суперечки в оцiнцi ролi
