Господом, причетнiсть якого до всiх своїх справ вiн нiколи не ставив пiд сумнiв. Визнання ж письменницького таланту i лiтературна слава лише змiцнювали його у вiрi, бо «слово було у Бога, i слово було Бог», а той, хто володiє словом, – обранець Господнiй. Вiн за допомогою слiв творить новий свiт i чинить, як Творець. Таким постає поет у добу Бароко, i вiдлуння такого розумiння ролi поета вiдчувається не тiльки в романтизмi, але, хай i трансформоване, й у мистецтвi fin de siécle.
Гоголь мав дивовижний iнтерес до свiту й людини, прискiпливо спостерiгав i глибоко аналiзував сучасне йому життя. Дiагноз, який вiн поставив росiйському суспiльству, – неможливiсть подальшого повноцiнного життя в умовах омертвiння людської душi. Письменник закладав у глибини росiйської свiдомостi iдею перемiн, яка лише розросталася й актуалiзувалася в наступнi десятилiття, завершившись на початку ХХ ст. революцiєю, жахливим переворотом та руйнацiєю пiдвалин нацiонального буття народу Росiї i народiв, що були в обозi iмперiї. Хоча сам Гоголь бачив i проповiдував iншу форму оновлення свiту – через iдею особистiсного самовдосконалення й особистого спасiння вiрою. Ця iдея – вiчна альтернатива будь-яким революцiям – виявилася в росiйському суспiльствi дуже дратiвливою i не спрацювала не тiльки тому, що позитивiстська доба, яка прийшла на змiну романтичному розчаруванню, проголосила смерть Бога (людина без Бога; людина, якiй усе дозволено – предмет художнiх i фiлософських студiй Ф.Достоєвського), а й тому, що поставила перед кожним надзавдання, яке виявилося не пiд силу, особливо тим нетерплячим, чия егоцентрична впевненiсть у своїй праведностi була непорушною. З цим ми «бла- гополучно» дожили до сьогоднi в цiлковитiй упевненостi, що негаразди лишилися десь позаду, а найчастiше ми їх бачимо «зверху», над нами, у середовищi можновладцiв, а себе уявляємо добропорядними, якщо не зразковими. Адже вiдомо: в чужому оцi порошинку бачимо, а в своєму пенька не помiчаємо. Саме з таким людським лукавством боровся Гоголь, закликаючи всi змiни починати з себе. Зрозумiло, що цим Гоголь актуальний не тiльки для росiян. То є унiверсальна проблема. Митець прищеплював росiйському суспiльству гостре й живодайне переживання християнського почуття, загострив i вивiв його на перший план. Вiдомо, що Т.Шевченко й П.Кулiш високо цiнували «Вибранi мiсця з листування з друзями», книжку, з якої, за незначними винятками, посмiялася iнтелектуальна Росiя, вподобавши далекий вiд об’єктивностi гнiвливий лист «неистового» Вiссарiона Бєлiнського.
Однак про свої iдеї, висловленi у «Вибраних мiсцях», Гоголь змусив говорити все росiйське суспiльство. Його книжка нiкого не лишила байдужим. Полемiка навколо неї – це перша в iсторiї Росiї загальнонацiональна дискусiя. І приводом до неї стала праця малороса Гоголя. Уся Росiя, що вмiла на той час читати, стала його аудиторiєю. І хоча присуд був негативним, вiн не був тотальним. Ок- ремi росiйськi гуманiтарiї (молодшi Аксакови, наприклад) високо оцiнили гоголiвську книжку. І вже наступнi поколiння почали виявляти жвавий iнтерес до цього трагiчного твору, що лишився на маргiнесах духовних шукань ХХ ст. i лише нинi, на черговiй хвилi «нового середньовiччя», переживає «друге народження».
Ще й досi ми не осягнули ролi Гоголя у розвитку росiйської мови, хоча маємо багато цiкавих зауваг Й.Мандельштама, А.Бєлого, Р.Якобсона, Л.Булаховського. За великим рахунком Гоголь був вихований в українськiй народнiй стихiї, зокрема й мовнiй. Його росiйська – це своєрiдний iдiолект росiйської мови. Живої росiйської мови Гоголь до приїзду в Петербург не чув. Вiн не жив у росiйському мовному середовищi. А тому його росiйська мова природно викликала в сучасникiв подив. Та й сам автор був свiдомий цiєї вади i часто доручав друзям редагувати написане, створивши для текстологiв чимало проблем. До цього часу не знято з порядку денного питання, як ставитися до редакцiї Прокоповичем його першого зiбрання творiв 1844 р., приймати її чи нi? Гоголева картина свiту, побудована на українських ментальних уявленнях, але втiлена росiйською мовою, дала досить несподiваний ефект. Це спричинило своєрiдний семантичний зсув усiєї мовної системи. Р.Якобсон у статтi «Що таке по- езiя?» запитує: «Хiба можна було б досягнути ослаблення суворих норм росiйської лiтературної мови, якби не прийшов українець Гоголь, що погано володiв нею?». Росiйське слово набуло пiд пером письменника дещо iншої конотацiї, воно почало випромiнювати незвiданi семантичнi обертони, слова спалахнули новими «пучками смислiв» (О.Мандельштам). Росiйське слово пiд пером Гоголя стало пластичнiшим, вiн прищепив йому енергiю мовного комiзму i гри, мовне поле прибрало самодостатню креативнiсть. Цей струс зачепив i лексику, i синтаксис, i ритмiко-iнтонацiйний лад. Письменник постав, повторю ще раз, творцем оригiнального iдiолекту росiйської мови. А.Бєлий вважав, що Гоголь не оволодiв граматикою «москалiв» i подумки перекладав росiйською з рiдної говiрки, наприклад, писав «послать по художника» (замiсть «за»). Саме з Гоголя розпочався процес iнфiкування словотворчiстю носiїв росiйської мови. З погляду А.Бєлого, Гоголь був попередником В.Маяковського i В.Хлєбникова. Певний парадокс полягає в тому, що саме iдiолект Гоголя разом iз його неперевершеним смiхом чи не найвиразнiше передають риси самобутнього профiлю письменника, яскравого носiя ментальностi свого
