народу.
Водночас Гоголь був i потужним руйнiвником Росiї. Давайте дещо вiдсторонено подивимося, якою постала Росiя в його творах. Придивимося до його головних творiв – поеми «Мертвi душi», комедiї «Ревiзор». Хiба такою була Росiя, велика iмперiя, яка вже пiсля антинаполеонiвської кампанiї нависла своєю потугою над Європою, змусивши рахуватися з собою? Росiйське воїнство переможно пройшло Європою. Подивiться на архiтектуру Петербурга, на лiтературу кiнця XVIII – початку XIX ст.: державiнськi оди, пушкiнського «Мiдного вершника». Усе це дихає величчю i могутнiстю, розкiшшю i високою урочистiстю столицi, вiдповiдає сакральному духовi iмперiї, де цар – «помазаник Божий». Імперiя побутує у високому регiстрi. Усе це, як сказав би М.Бахтiн, перебувало у зонi «серйозного». І в цих пафосних i високих сферах, як диковинна комета, засвiтився смiх Гоголя, вiд якого велика iмперiя по- чала на очах мiзернiти. Смiх у росiйськiй культурi – явище маргiнальне. Росiйська культура за своєю природою серйозна i понура. Як говорив Пушкiн у вiршi «Домик в Коломне»: «От ямщика до первого поэта, / Мы все поем уныло. Грустный вой. / Песнь русская». Це пояснюється суворими умовами життя й несприятливим клiматом. «Не до жиру», – кажуть росiяни. І ось у цей «серйозний» i понурий свiт Гоголь випустив смiх. Вiн i спокусив росiян. Іскристий смiх Гоголя в «Ревiзорi» з жартiв перших повiстей перетворивсянадошкульневисмiюванняiнститутiв iмперiї, вiн пiдкорив Росiю. Пiсля Гоголя стало мод- но смiятися з усього. Подивившись прем’єру «Ревiзора», Микола І скаже, що дiсталося всiм, а йому – найбiльше. Сучасники зрозумiли спрямованiсть письменникового смiху. Це було великим вивiльненням iз темноти понуростi. Полуднева хвиля свiтла й смiху в росiйськiй лiтературi з’явилася з Гоголем. За висловом Івана Аксакова, Гоголь змусив усю Росiю смiятися за своїм велiнням.
Можливо, найповнiше це оцiнив В.Розанов, який генiально вiдчував питомо росiйську матерiю життя. Ворожiсть Гоголя щодо основи нацiонального буття Росiї вiн вiдчув уже на початку свого лiтературного шляху й усе життя боровся проти Гоголя. Нагадаю лише кiлька висловiв В.Розанова: «Поява Гоголя була бiльшим нещастям для Русi, нiж монгольське iго»; «Гоголь вiд винтив якийсь винт усерединi росiйського корабля, пiсля чого корабель почав розвалюватися, вiн “вiдкрив кiнгстони”, пiсля чого почалося невпинне, повiльне, рiк за роком занурення Росiї пiд воду»; «Нiгiлiзм неможливий без Гоголя i до Гоголя». Думаю, достатньо. Мислитель тонко спостерiг небезпеку Гоголевого смiху, який пiдточував Росiю зсередини. Цiкаво, що однiєю з причин цього В.Розанов (i не тiльки вiн) вважав етнiчне походження Гоголя. У листi до П.Струве у лютому 1918 р. вiн писав: «Я все життя боровся й ненавидiв Гоголя: i в мої 62 роки думаю: ти перемiг, жахливий хохол». В.Розанов мав побачити руїни iмперiї, щоб визнати перемогу генiя Гоголя. З по- гляду Ф.Достоєвського, Гоголь володiв «страшною могутнiстю смiху», який «не виражався так сильно ще нiколи, нi в кому, нiде, в жоднiй лiтературi вiдтодi, як створилася земля». Якоїсь митi письменник сам злякався цього, збагнувши деструктивну потугу своєї творчостi, i почалося каяття до самої смертi, але написане пером... жило своїм життям. А конструктивнi iдеї «Вибраних мiсць» i другого тому «Мертвих душ» були, крiм усього iншого, не зовсiм вдалою спробою нейтралiзувати руйнiвну силу вершинних творiв письменника.
Не думаю, що в Гоголя був якийсь свiдомий намiр пiдiрвати Росiю зсередини (як вважає, наприклад, австралiйський науковець Петро Савчак)10. Хоча, зрозумiло, що освоєння чужого свiту породжує суперечностi й конфлiкти. І головний iз них – це конфлiкт культур: росiйської та української. Генiй однiєї здатен проникнути в осердя iншої i прищепити новий плiд, подальше буття якого неможливо спрогнозувати. Окреслена контроверза пов’язана з функцiонуванням Гоголевого смiху в iсторiї росiйської культури й потребує серйозного вивчення.
Росiю Гоголь називав «духовною вiтчизною», але при цьому навiть у «Вибраних мiсцях» писав: «...я близький усiм вам родич», вiн визнав спiльнiсть «породи», хоча певним чином i дистанцiювався вiд цього в останнiй своїй книжцi. Позицiя пiзнього Гоголя – над православним християнським свiтом.
Тому Росiя й не може, як у випадку з О.Пушкiним, сказати: «Гоголь – наше все», бо Росiя у творах Гоголя виглядає жахливо. І протести частини росiйських учителiв у 1990-тi рр. проти вивчення вершинних творiв письменника – ще одне свiдчення того. Гоголь прищепив росiйськiй лiтературi й культурi не просто критицизм, а знищувальну силу смiху. Навiть комунiстичнi iдеологи змушенi були задекларувати своє ставлення до нього (якi саме гоголi й щедрiни їм потрiбнi), бо вiдчули, що гоголiвський смiх починає проростати на новому рунтi.
Щодо України, то тут усе теж не так просто, як може видаватися на перший погляд i як стверджує дехто, вбачаючи в Гоголi ледь не нацiонально мислячого письменника. Такого конфлiкту, як у Росiї, зрозумiло, не було. Життя Гоголевої спадщини в канонi української культури мало iншу природу й iнший резонанс.
З одного боку, вiн перший витворив образ України. І пластичний, i духовно-психологiчний. Треба визнати, що й досi уявлення про Україну створюється пiд впливом Гоголя. Тут
