на шальки терезiв, хоча спокуса така є i загострюється в переломнi моменти iсторiї. Нинi можна з певнiстю сказати, що спадок Гоголя, його творчiсть входять у культурний i, зрозумiло, лiтературний канон як росiйської, так i української лiтератури. Інша рiч, що функцiонування в обох канонах рiзниться разюче, оскiльки канон будь-якої лiтератури має свiй неповторний рецептивний механiзм, що формується протягом тривалого iсторичного часу й по-своєму адаптує будь-яке явище, що засвоюється або ж вiдкидається з певних причин.
Коли говорити про Росiю та її культуру, то можна смiливо констатувати, що Гоголь залишив глибокий слiд в її iсторичному буттi. Вiн був ледве не останнiм з великих українських мiсiонерiв, наступ яких на Москву почався ще в серединi ХVІІ ст., i мав на метi iнтелектуальну розбудову православної iмперiї, що бачилася з Києва твердинею християнства. Київськi iнтелектуали, гостро вiдчуваючи ек- спансiю католицького свiту, вважали Москву оплотом православної вiри, що змусило багатьох iз них вирушити туди (серед найбiльш вiдомих – Феофан Прокопович, Стефан Яворський та iн.).
Гоголь актуалiзував i посилив месiанськi настрої росiян у новий час. Чимало гасел, сформульованих ним, i досi живуть у свiдомостi росiйської людини й використовуються iдеологами росiйської нацiональної iдеї (досить згадати хоча б «птаха-трiйцю», що емблематично уособлює прагнення Росiї зайняти особливе мiсце в сучаснiй цивiлiзацiї). Гоголь обрав Росiю як своєрiдне поле, а православ’я, що завжди також ототожнювалося з росiйською нацiєю, було для нього засобом оновлення християнської вiри.
У роздiлi «Про лiризм наших поетiв» iз книжки «Вибранi мiсця з листування з друзями» вiн писав: «Чому ж нi Францiя, нi Англiя, нi Нiмеччина не зараженi цiєю пошестю i не пророкують про себе, а пророкує тiльки Росiя? – Тому що сильнiше за iнших вчуває Божу руку на всьому, що в нiй дiється, i вчуває наближення iншого Царствiя. Через те й звуки в наших поетiв стають бiблiйними». З погляду Гоголя, пристрасть до пророцтва є особливiстю росiйської свiдомостi, росiйського месiанiзму, який можна порiвняти лише з єврейським: «І в єврейського народу чотириста пророкiв пророкували водночас: iз них лише один був обранцем Божим, котрого сказання вносилися до святої книги єврейського народу; всi ж iншi, ймовiрно, говорили чимало зайвого, але тим не менш вони вловлювали, хай неясно й темно, той сенс, що його обранi вмiли висловити розумно i ясно; iнакше народ побив би їх камiнням». На зв’язку мiж про- повiдницьким пафосом у лiтературi з актуалiзацiєю релiгiйної свiдомостi акцентував i вiдомий iнтерпретатор творчостi Гоголя Д.Мережковський, який вважав, що «Вибранi мiсця» – «перша», «слабка, бо рання», заповiдана О.Пушкiним проба критики «як вiчної i всесвiтньої релiгiйної свiдомостi, як неминучого переходу вiд поетичного споглядання до дiї – вiд слова до дiла». У цьому ж фрагментi Д.Мережковський висловлює свiй погляд на лiтературу кiнця ХІХ ст. i значення «Вибраних мiсць» для росiйської лiтератури: «Треба було реально випробувати цей критичний перехiд, як ми його випробували за останнє пiвстолiття, треба було побачити, як ми бачили в Л.Толстому i Ф.Достоєвському кiнець росiйської лiтератури, тобто кiнець суто художнiй, несвiдомої пушкiнської творчостi (“звуков сладких и молитв”) i водночас початок нової релiгiйної свiдомостi, нової “битви”, нової дiї для того, щоб зрозумiти величезне, у цьому сенсi, пророче значення “Листування”».
Гоголь збурив глибинну магму iмперського бут- тя Росiї, його проповiдi й нинi дiєвi, вони знаходять вiдгук у росiйськiй свiдомостi. У цьому випадку маємо справу iз самочинним апостольством. Саме так, я вважаю, варто оцiнювати i квалiфiкувати стрижневий вектор життя письменника й мислителя, що його Гоголь вирiшив реалiзувати саме в росiйському православному просторi. Росiя своїми масштабами вiдповiдала грандiозностi його задуму.
Книжка «Вибранi мiсця з листування з друзями» була спробою втiлення православної редакцiї «нового християнства». У добу Романтизму Європа пiсля атеїзму рацiонального Просвiтництва знову навернулася до християнської вiри, i Гоголь став одним iз провiсникiв оновленого християнства (поряд iз Ламенне, Сен-Симоном, Мiцкевичем, Сильвiо Пеллiко). Гоголiвський проект – така собi романтична контрреформацiя, що мала на метi переродження православного люду.
Усвiдомлення своєї обраностi в Гоголя пов’язувалося з iсторiєю його мiстичного народження. Як вiдомо, двоє перших дiтей Василя Опанасовича i Марiї Іванiвни народилися мертвi. Тодi Марiя Іванiвна дала обiтницю перед чудотворним образом Миколи Диканського: якщо народиться син, назвати його Миколою – на честь святого. Нiкоша, як його кликали в сiм’ї, був вимоленою дитиною, дарунком Господнiм. За словами сестри Ольги, вiн «любив згадувати про те, чому назвали його Миколою». У вiцi дев’яти рокiв помер його брат Іван. І у глибоко релiгiйнiй свiдомостi Гоголя, який вийшов iз середньовiчного українського села i був щиро вiруючою людиною, з’явилася (не могла не з’явитися) сокровенна думка: Господь благоволить до нього не випадково. Вiн оберiгає його, тобто Гоголь – обранець Господнiй. Ось де, на мою думку, корiння Гоголевого апостольства. Вiн протягом усього життя вiдчував своє особливе покликання. Звiдси – його замкненiсть, таємничiсть, певна дивакуватiсть (з погляду iнших), iнодi зверхнiсть. Головний дiалог Гоголевого життя – дiалог iз
