Дикому Полі за рахунок своїх же товаришів та вислужування перед польсько-литовськими можновладцями, — підступність, зверхність, боягузтво, нещирість, підлоту. Символічно, що глитай і негідник Кобилянський посів місце, котре в «Синіх Водах» по праву мало належати достойному князеві Боброкові — канівські землі. В. Рутківський начерком промальовує історію появи цього відворотного в своїй приземленості типажу: коли діди Швайки й Тишкевича билися пліч-о-пліч під Синіми Водами, то вже батьки зажили по-різному: один козакував на порубіжжі, а інший запанів, набравшись статків у Литві чи Польщі. Своєю нікчемністю та зажерливістю пан, котрий «ніколи з добром не приїжджав», викликає огиду, а не острах, і його зникнення після принизливого побиття у власному дворі цілком вмотивоване. Натомість Заремба — хитрий і підступний запанілий холоп, що домігся земель Кобилянських, слугуючи при дворі. Він свідомий багатства й прибутковості отриманого наділу, готовий прибрати до рук не лише цей край, а й душі його людей. Коли попередник шмагав підлеглих нагаями, то Заремба здатен садовити на палі та дерти шкіру. Він привів із собою таких само спраглих багатства й влади зарізяк і на-віть запасся жовнірами, які не піддаються навіюванню. Тому хитрий задум Грицика — віддати пана обманним шляхом у неволю до татар, видається цілком справедливим і блискуче втілюється. Та «забрати в людини волю — гірше, ніж забрати життя». Й тому саме доведений до відчаю, спустошений і принижений колишній пан впізнає у ханському підданому Селімові Швайку.
Натомість Тишкевич — пряма противага Швайці, його художнє заперечення, антипод героя. Весь світ роману ділиться по межі Швайка — Тишкевич, щире служіння своєму народові, товариству та служіння власним інтересам. Тишкевич мало в чому поступається Швайці як вивідник і боєць. Та він бере обманом, облудою, а не вмінням чи хоробрістю. Це людина хитра, а не мудра, підступна, а не звитяжна, скупа, а не завбачлива. Повсякчас думаючи лише про власні інтереси, герой не помічає потреб інших людей, не розуміє спонукальних мотивів їхніх учинків. Живучи негідно, несучи у світ зло та руйнування, він вибудовує навколо себе недобрий, небезпечний і підступний світ, в якому вимушений жити сам. За це Тишкевич так ненавидить Швайку — той має все, чого у нього не було й ніколи не буде: товаришів, добрих людей навколо, спокій у душі, радість гідно прожитого дня. Швайка часто буває сам — один, але ніколи не буває самотнім, бо знає, заради кого й чому йде на ризик, хто на нього чекає. А Тишкевич повсякчас сам супроти всіх, бо, не потребуючи нікого, нікому не потрібен.
Одним із характерних прийомів створення образів негативних персонажів у романі є нагнітання «знижуючих» деталей. Так, Тишкевич спершу лише «опасистий молодик з чіпкими очима», котрий лається. Згодом внутрішній монолог засвідчує ницість і підступність героя, а невідповідність облесливої мови негідним учинкам ще більше посилюють враження («темна людина. Багато гріхів на його совісті»). Зрештою побиття й приниження від усіх «господарів» заводить героя в глухий кут, та він морально опускається ще нижче («а жити якось треба»), і лише безглузда смерть (одурив сам себе з переляку) ставить крапку у змарнованому житті.
Так само рельєфно та майже зримо змальовані в романі образи татар. Це страшні, умілі й підступні воїни, достойні вороги. Вони шанують відвагу та спритність невловимого «уруського вовулаки» Швайки й бачать продажного раба в Тишкевичеві, бо один — справжній ворог, а інший — поганий слуга. Водночас, татари — сусіди «урусів», які так само мріють про благополучне заможне мирне життя, люблять лицарські поєдинки та лови, уміють щиро товаришувати й любити. Чи не тому Грицик змалку закоханий в дочку Рашида, вони з Саньком товаришують з небожем Абдули Хасаном, дід Кібчик торгує з Рахмоном, підтримують добросусідські взаємини з татарами й воронівці тощо.
Мова твору як окремий персонаж.
Проста, барвиста й соковита мова виступає одним із головних персонажів твору. У пригодницькому сюжеті «Джур-характерників» фольклор знаковий і дієвий. «Орли-сизокрильці» – не рядок із пісні, вони літають у небі, і їхня поведінка багато скаже уважному розвідникові. Мчать степом дикі коні і вовки, у плавнях качки, ревуть пороги на річці, а по дну ходять величезні соми, найбільший із них – господар Дніпра — також втрутиться у розв’язання однієї колізії.
Усе це дійові елементи, що рухають сюжет. Зрозумій ці трави, цю воду, тварин і людей у степу, переймися одним духом із ними — і станеш неподоланним. Колись
