у 2009 році впевнено завойовували Україну, отримавши відзнаку Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» та «ЛітАкценту», а головне – симпатії читачів.
Іван Малкович наполягає на продовженні історії. І Володимир Рутківський знаходить цікавий для себе сюжетний хід – «підводний човен у степах України». А й справді — чому б і ні? – твердить письменник і пише третю частину «Джури і козацький човен». Видавництву так кортіло презентувати книжку на Львівському форумі видавців, що воно видало її далеко не з усіма ілюстраціями. (Максим Паленко встиг намалювати тільки половину). Але вдячний читач вибачив видавцям і це. Зрештою, це теж свідчить про популярність Володимира Рутківського, на імені якого вже можна заробляти не тільки подяки.
Літературний критик Тетяна Щербаченко у цікавій статті (Буквоїд, 29.01.2011) висловлює здогад, що Рутківському «допомогло» радянське відлучення від друкування: він, мовляв, у цьому примусовому мовчанні переосмислив свої письменницькі пріоритети. Тут цілком згоден: так само «випірнув» у модерну літературу, скажімо, Василь Шкляр. Але висновок згаданого критика дивний: «Влучив у яблучко нових закономірностей дитячого читання». І це по тому, як вона пише про слайд–сприйняття (або кліп–свідомість за визначенням філософа Віктора Пролеєва) сучасної дітвори.
Нове у Рутківського — це призабуте читачами старе. Це традиція модерного історичного екшену, що буяла в українській літературі на порубіжжі ХІХ—ХХ століть: твори Юліана Опільського, Адріяна Ка¬щенка, Андрія Чайковського, Олекси Стороженка, Зінаїди Тулуб. Що¬до світових зразків, то Рутківського вже порівнювали з Вальтером Скоттом. Я би додав сюди Майн Ріда й Фенімора Купера. Але найближчим аналогом, здається, є Жуль Верн. І тут постає питання: чи «Діти капітана Гранта», або «П’ятнадцятирічний капітан» (історії, подані автором очима підлітків) є якоюсь особливою «юнацькою» літературою? Володимир Рутківський в одному інтерв’ю каже, що якоїсь особливої літератури для юні не існує. Схоже, що так.
Бо «Джури» — це, за великим рахунком, компенсаційна література для усіх тих, хто захоплюється Брюсом Віллісом, Сильвестром Сталлоне, та сьогоднішнім гітом російського ТБ — молодшим Ульяновим, Звіробоєм. Рутківський описує те саме — і чим ніндзя кращі за козаків–характерників?
«Джури» — це щось поміж «Тарасом Бульбою» та радянським кіно–блокбастером «Подвиг разведчика». Наскрізний герой — козак Швайка — професійний розвідник, який нишпорить у татарських тилах. В останній книжці автор відправляє свого спецагента у відставку, бо «засвітився»: «Сам знаєш, не можна тобі показуватися біля Перекопу. Тепер твоя справа — посилати туди тих, кого ти навчив цій справі».
Навчання справи вивідництва — одна з головних сюжетних ліній трилогії. Тут тобі і про екстрасенсорику, і про силу інформації взагалі. Утім автор дбає насамперед не про дорослого читача, а про 12–річного, з віку якого й починається оповідь. Можна сказати, що ракурс усієї розповіді тримається на рівні 1,1 метра — зросту головних персонажів. Сенсорні відчуття дітлахів — звуки, пахощі, фарби, порухи — віддані дуже переконливо (а у третій книжці — й відчуття–флюїди юнаків).
Розділ 2. Твір як текст
Тема, проблематика, жанр.
«Джури козака Швайки» – перша частина трилогії, а як виявилося на сьогодні вже тетралогії, бо до друку готується ще один роман.
Дія відбувається за козацьких часів у 15 столітті, та головними героями є не козацькі ватажки, а хлопці, які стали джурами відомого козака на прізвисько Швайка. Цього козака люто ненавидять і бояться вороги, бо він, наче та швайка, постійно завдає їм клопоту. На початку здається, що Швайка – легенда, недосяжна і таємнича, але швидко переконуєшся, що насправді він теж людина з плоті і крові, досить молодий, але розумний, сміливий і дуже вправний у бойових мистецтвах.
І є у Швайки таємниця, за яку його, зокрема, і називають характерником, бо побратим цього козака – справжній вовк на ім’я Барвінок, який захищає свого товариша, не шкодуючи себе. Дружба між козаком і вовком не така вже й незвичайна річ, але тут вона змальована напрочуд зворушливо і героїчно. А ще у Швайки є так само розумний і відданий кінь Вітрик.
Але повертаємося до початку цієї історії, бо для кожного персонажа завжди є своя «точка входу», а історія, як ріка, лине, беручи початок у далекому минулому і, певно, не закінчується у майбутньому, трансформуючись у нові форми.
У цьому контексті дуже важливою є актуалізація козацької доби для дітей та юнацтва, бо на цьому грунті можна гарно виховувати патріотизм, національне самоусвідомлення та допомагати дитині самоідентифікуватися. Той, хто перейнявся подвигами козаків у минулому і теж хоче бути захисником своєї рідної землі, шукатиме
