природний хист до стратегічного мислення, вміє гуртувати навколо себе людей і спільно вести їх до перемоги, як Швайка; вправно б’ється, кмітливий, уважний та, по-хорошому, пустотливий, як Грицик; не лише здатний навіювати, як Санько, а ще й здогадується, що те можна робити гуртом, підсилюючи зусилля один одного. Письменник на зримих живих образах показує, як з покоління до покоління вивищується й покращується козача громада, як покоління змінює покоління, рятуючи й формуючи один одного заради спільної справи, що й перетворюється на історію їхньої землі.
Серед персонажів твору є й улюблені письменником типи дідів-мудрагелів, що, зазвичай, проголошують ключові для розуміння позиції автора тези. Так, саме дід Кібчик, основу характеру якого складає внутрішня потреба повністю реалізувати себе на користь ближнім, передати накопичений за довге життя досвіт і мудрість, озвучує основні поєднуючі ідеї в творі та слугує своєрідним каталізатором дії (гуртує ватаги, знаходить місце для фортеці, вигадує всілякі військові хитрощі тощо). Натомість його давній товариш волхв Кудьма, котрий «голова всьому», перед ким кожен із героїв, «як пташка на долоні», прихований і відсторонений від активних дій як добрий намір у людській душі. Кудьма, колишній рубака й блукалець, нині — таємний вихователь вовків, наділений Божим даром книжник і цілитель, який знає таємниці минулого й майбутнього, людської душі й людської історії. Він причетний до всього, що діється, й водночас не діє ніде (навіть спасіння Швайки — то спільна робота), бо кожен має сам обирати й вибудовувати свою долю. Та саме життя волхва Кудьми єдине прямо ставиться автором у приклад як героям, так і читачам: «Гарне життя прожив. Важке й чисте. Може спокійно дивитися в очі пращурам своїм».
Серед позитивних персонажів роману — молочний брат Швайки, татарин Рашид, тітка Мокрина — мати Санька, гарячкуватий, але тямущий переяславський староста Масло та розмаїтий сонм козаків (Вирвизуб, Перепічка, Рудий Панько та ін.). Задерикуваті й гордовиті, але дружні й щирі, віддані й відкриті, вони прагнуть не здійснювати подвиги, а бути на своєму місці, при ділі, «що в тебе Богом закладено, віддати добрим людям».
Вимір героїзму персонажів Рутківського — справжність, спроможність повсякчас бути людьми. Можливо, тому й немає нічого надзвичайного в його «Джурах…». Є навчені вовки, й жодних вовкулаків. Є грамота й перекази предків. Є гострота зору та вроджений хист до яснобачення. Але нічого чаклунського, надлюдського в цьому немає. Навіть мистецтву навіювати — волхвувати вчаться, зрештою, як діти, так і дорослі.
За В. Рутківським, саме в здатності людини бути людиною і є найбільша правда й найважче завдання. Бо то просто — гратися в козаків, мірятися шаблями й вивчити всі козацькі хитрощі, шаровари й кожух собі зладнати. Але бути козаком — інша річ. Бо напрочуд важко насправді ніколи не зраджувати своєму слову, насправді класти своє під ноги загальному.
Нового звучання в творі набуває й вічна для літератури тема дружби людини зі звіром: людина для письменника рівноцінна складова живого світу й тому Грицик із Петриком товаришують, а не співіснують так само, як козаки-характерники товаришують зі своїми побратимами-вовками. Взаємини героїв з тваринами у творі описані в кращих традиціях української анімалістики для дітей (як-то «Волохан» М. Трублаїні чи «Собака Джан» М. Йогансена). Письменника вирізняє тонке відчуття душі тварини, залюбленість у неї, захоплення її кмітливістю та відданістю. З гумором і теплотою змальовані сцени гри козака з вовком чи Санька з вовченятами, зустрічі з Барвінком та Вихриком, лікування ведмедя тощо. Тварини в творі не лише відтінюють ті чи інші вчинки та риси характерів героїв, а є повноцінними персонажами. Так, доля бугая Петрика цілком козача: він — справжній побратим Грицика, проводир і захисник отари, сміливий самовідданий товариш, що гине, захищаючи поранених. Так само мудрими, сміливими та вірними товаришами козаків змальовано вовків і коней. Во-ни не просто виконують свої функції, а й мають власне «лице» (посміхаються, хитро мружаться, лютують, прикидаються тощо). І хоча жодного разу автор не веде мови від імені вовка чи коня, ми знаємо, який кожний із них має темперамент, що вміє, кого й за що любить, кого ненавидить. Зрештою, ці звірі часто виявляються єдиними друзями козаків, єдиною близькою душею, що не лише вислухає, а й зарадить біді, врятує, не пошкодуючи свого життя. Мимоволі згадується песик, якому присвячено найвідвертішу книгу В. Рутківського «Потерчата». Тварина як втілення всього кращого, що людина мала б мати у собі, але чомусь не має — такими постають у дилогії друзі козаків — вовки, коні та навіть бугай.
Як і в попередніх творах письменника, власне негативних персонажів у романі небагато — пан Кобилянський і Тишкевич, пан Заремба та низка представників владної верхівки Криму. Пани Кобилянський і Заремба втілюють у собі все найгірше, що пов’язане у нашій історії з ополяченою дрібною шляхтою, котра набувала маєтності у
