- Аніскільки, просто сьогодні негода, і я не збирався, - поквапився я із відповіддю.
Негода... то все відносно і дуже суб'єктивно. Як на мене, кращого дня, ніж сьогодні, і бути не може. Чим не прекрасний цей дощ, ці сірі фарби, свіжість повітря? Упевнений, тільки такі дні надихають більшість творців на народження прекрасного. Чи, можливо, ви не готові побачити дійсність, яка може підтвердити реальність розповіді хворого маніяка і тоді поставить під сумнів не тільки мій діагноз, а й сам матеріалістичний світогляд? - композитор посміхнувся.
- Навпаки, а дощ мені теж подобається, - відповів я, - якщо ви хочете, ми можемо іти.
Лейбович нарешті відвів погляд од вікна і поглянув на мене. Обличчя його сьогодні здалось мені ще більш схудлим, загостреним і якимось потемнілим, сірим, як сьогоднішній день. Очевидно, мені було слід зважити, на що я іду, що саме роблю, але тоді я про те не думав.
Ми непомітно вийшли за ворота, минули озеро і заглибились у ліс. Високі дерева, що своїми верхівками сховали й без того темне небо, створювали нічні сутінки. Втім, і сам час уже наближався до того.
Лейбович ішов попереду, не вибираючи стежки, просто навпростець, і було видно, що коли б йому зав'язали очі, то й тоді він не минув би наміченої цілі. Я брів слідом, відмахуючись від мокрого гілля і намагаючись не відставати.
В одному місці композитор несподівано зупинився. Зовсім по-іншому уявлялось мені лісове кладовище. Я сподівався побачити галявину чи якесь узлісся, але ми як ішли, так і зупинилися серед дерев. І враз просто поперед нас, за кілька кроків я побачив першу могилу з камінним хрестом. Лейбович рушив далі. Ми пробирались поміж хрестів і дерев, і все те було чимось надзвичайно цілісним. Нарешті ми зупинились. Перед нами стояла камінна брила у вигляді стовпа. Ми поглянули один на одного - ми розумілися. Я побачив розкришений, понівечений вирвами, вищерблений камінь.
- А ось і вільне місце, я вам розповідав, - мовив Лейбович.
У нас над головами, десь у верховітті подув вітер і зашуміли дерева. Лейбович раптом різко озирнувся, і в ту ж мить я помітив, що зробив те ж саме. Виходило так, що нам обом здалось одне й те ж. Мені стало не по собі. Сутінки, що панували на лісовому цвинтарі, навіювали неприємне почуття. Невже я став підкорятися впливу психічно хворого? Взагалі, навіщо я так зробив? Чому я тепер тут з оцим божевільним? Адже це й справді небезпечно. Крім того, я не маю ніякого права покидати територію разом з хворим пацієнтом. Переді мною раптом з'явились глибокі темні очі з вовчим поглядом. По шкірі пробіг мороз. Мені хотілось негайно покинути ліс, сховатись у своїй кімнаті і обов'язково увімкнути світло. Враз я здригнувся від несподіваного дотику. Руку мою хтось стис.
- Подивіться он за те дерево, - прошепотів Лейбович, - бачите?
Я поглянув туди, куди показував композитор, і мені здалося, що від дерева відокремилась якась темна тінь. Невже я й справді під впливом божевільного? Та ні, то ж тільки крива зламана гілка, що звисла до самої землі, - у всякому разі, мені хотілося думати тільки так.
- Бачили? - перепитав Лейбович.
Я боявся будь-що говорити, але все ж зважив, що буде краще сказати, що то йому тільки здалося. Лейбович раптом зойкнув і схопився рукою за серце.
- Що з вами? - підтримав я його під руку.
- Хвилинку... Зачекайте трохи, зараз будемо йти.
