Олександр Жовна. Партитура на могильному камені - Page 3

-     Що ж, - мовив він згодом, мов зітхнув, - врешті, це ваша справа, а точніше - обов'язок. Зайдете до старшої сестри, вона покаже кімнату і... словом, вона вам все розповість. До обов'язків приступите із завтрашнього дня. Сестра - другі двері по коридору. Не затримую вас.

Так закінчилася моя перша зустріч із головним ліка­рем.

Кімната моя виявилась привітною, з двома невеличкими віконцями. Одне виходило на подвір'я, інше в сад. Стара покручена яблуня росла біля нього настільки близько, що, відчинивши вікно, яблука можна було б зривати, не виходячи з кімнати. Біля стіни стояло залізне ліжко, біля ліжка - стіл з двома стільцями, навпроти - велика старомодна шафа, густо побита шашелем. Стеля нависала низько, так що кожного разу хотілось пригина­ти голову. Однак мені стало чомусь привітно на душі, і я майже забув неприємну аудієнцію у головного лікаря. В кімнаті було прохолодно, як і належить монастирським приміщенням. Можливо, колись у цих стінах жив якийсь відчайдушний анахорет, чи великий праведник, а може, й справжній святий. Я поставив біля ліжка чемодан і підійшов до освітленого сонцем вікна. Подвір'я теж усе було залите білим осіннім сонцем. Бруківкою стрибали горобці, розчепірюючи крильця, і галасували на все гор­ло. Неподалік лежала вже знайома мені руда кішка, дві чорні плями, підставивши до сонця мордочки, спали. Біля розлогої старої груші на лавці сидів якийсь дідок і стругав паличку. Стругав і, здається, щось наспівував собі у бороду. Мені чомусь стало кумедно від того дідка, захотілось підійти до нього і поговорити. Я вийшов на подвір'я і наблизився до старого. Дідок і справді мугичив собі під ніс якусь забуту стрілецьку пісню (так пояснив він мені потім). Дідка звали Арсенієм, він народився і прожив майже безвиїзно у невеличкій лісовій хатці за монастирським парканом, яку свого часу збудував його батько - мисливець, віруючий чоловік, що ходив моли­тися до монастирської церкви. Мати Арсенія померла ще замолоду. Після того батько більше не одружувався, і вони жили маленькою, але по-особливому дружною чо­ловічою сім'єю. Тепер Арсеній сам був господарем того будинку і мав своїх онуків. Ми розговорились і не помітили, як минув час. Здавалось, обом було цікаво. Йому розповідати (робив він це більше), мені слухати. Арсеній мені сподобався, і я відчув, що між нами зав'язу­ються дружні стосунки. Працював Арсеній тут же, при лікарні. Взимку кочегарив, влітку займався по господар­ству. Старий був у курсі всіх подій приюту (так він нази­вав лікарню). Особисто знав кожного із пацієнтів, хоча не вважав їх настільки небезпечними, як говорив про те головний лікар. Мені здалося, що в Арсенія теж не лежа­ла душа до Федора Михайловича. Розповідаючи про ньо­го, він називав його тільки по прізвищу - Раков. Але все ж, разом із тим, інколи Арсеній говорив про нього з яки­мось співчуттям і ніби чогось не договорював.

Наступного дня, уранці, Федір Михайлович особисто провів мене палатами і познайомив з хворими. Після обіду він сів за кермо службового «Москвича» з черво­ним хрестиками на вікнах і, нікому нічого не сказавши, кудись поїхав. Взагалі, за ним не водилося звички стави­ти до відома підлеглих про свої дії та місцеперебування. Повернутися він міг досить пізно, міг не повернутися зовсім, траплялось, приїздив тільки наступного дня, іноді був збуджений, роздратований. Тоді сестри говори­ли між собою упівголоса і часто повторювали: «Тяж­кий... очевидно, надовго... сьогодні тяжкий...»

Поступово я увійшов у курс своїх професійних справ і, правду кажучи, нічого складного у тому не бачив, на­впаки, мені навіть подобалось, і я потроху став звикати.

Одного разу, надвечір, ми сиділи з Арсенієм на лавці під грушею, і я слухав балачки старого. Слухаючи, я дивився на вікна флігеля у кованих мережаних ґратах. Я усміхався тому, що говорив Арсеній, очевидно, повністю віддаючись його розповіді, а тому не зразу зрозумів, що саме відбувається за вікном флігеля. Коли ж я придивив­ся уважніше, то розгледів за вікном темну постать. Якийсь чоловік стояв перед вікном і вимахував руками. Складалося враження, що він диригує оркестром.

-     Хто це? - несподівано перебив я Арсенія.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.