Гнат Хоткевич. «Автобіог­рафія». «З давнини»

Мета: ознайомити учнів з творчістю письменника, показа­ти зв'язок його з історичними подіями в Україні, складний шлях самоусвідомлення українців; розви­вати спостережливість школярів, уміння розглядати розвиток літературних процесів в історичному кон-1 тексті; виховувати патріотичні почуття, розуміння складного шляху країни до незалежності.
Обладнання: портрет письменника, виставка його творів, підбірка літературно-критичних матеріалів (монографій, ста­тей, публікацій).

ХІД УРОКУ
Актуалізація опорних знань учнів
Оголошення теми, мети та завдань уроку
Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу
Вступне слово вчителя.
Словникова робота

Автобіографія (від грецьк. — сам пишу про життя) — опис життя людини, написаний нею самою. Автобіографії письменників мають характер художніх творів, коли в них виконуються вимоги типізації і художнього викладу подій. Наявність художнього ви­мислу без порушення ходу основних подій властива,, творам авто­біографічним. (Книга Гната Хоткевича — це автобіографія, а Шев­ченків «Художник» — автобіографічний твір).

Учнівські повідомлення.
(З «Автобіографії» письменника. Орфографія — за авторським оригіналом).

Повідомлення 1 (виразне читання або переказ). «...Родився я, дійсно, в Харкові, забув тільки — на якій вулиці. З моїм наро­дженням теж історія вийшла. Властиво, не з народженням, а з мет­рикою. Коли мені не вистачало року для вступу до технологіч­ного інституту, то я «загубив» свою метрику, пішов до священного кліру церкви, де хрестився, й попросив, щоби мене зробили на рік старшим. Особи священного кліру завжди були добрі (при певних умовах, очевидно),— і те, чого не в стані були зробити батько й мати, зробилося дійсністю: я став на рік старшим. Отже, кому це цікаво знати — нехай знає. Батько мій був граф, потомок великих і славних гетьманів Ходкевичів. Правда, він служив поваром, але то внаслідок родинних інтриг (вони ж усе інтригують, оті вельможні пани). Мати моя теж була графиня, Сумського в'єзду Харківської губернії. Між іншим — зазнала ще кріпацтва й добре його пам'ятає».

Повідомлення 2. «Ну, що ж би таке ще пригадати? Хіба от що. Коли я був уже в реальній школі (графське дітьо, чого ж ви хочете? Хоча тимчасово состояв в качествє відомих «кухаркиних детей». Далися оті кухарки державним діячам! Один закри­ває школи для «кухаркиних детей», другий хоче, щоб кожна ку­харка вміла управляти державою)... Так от, коли був я в реальній школі, то, було, дадуть мені батько чи мати 2—3 коп., а я їх не проїдаю (це такий термін у графських дітей — «проїв я». «Я, каже, 20 копійок проїв», і всі знають, що це означає. Це означає, що у вірмена накупив з лотка «шариків» (такі кулі з леденцю армяшки робили: копійка ціна, а смоктати можна півдня), маківників, тянушок — і все те... по копійці».

Повідомлення 3. «...Коли я ще вчився в реальній, то вчите­лем «русского язика» був нєкій Шевченко, обрусєлий хохол. І як же він, бідний, ненавидів своє прізвище! А я знав тоді вже справжньо­го Шевченка, Куліша, всю доступну мені українську літературу, та й взагалі читав дуже багато. Так от вичитаю, було, якусь заковику та й подаю запитання на лекції Шевченкові. Крутить­ся, жметься мій Шевченко, сором перед учнями, а мені — удовольствіє.
Цілком природньо, що любив мене Шевченко, як... с(свого) сина. І доїдав — чим міг».

Повідомлення 4. «...З днів технологічного життя цікаво відмітити от що. Року 1895 в с. Деркачах я влаштував виста для селян в спеціяльно побудованому будинкові. У купця Михайлова випросив коня і об'їхав усіх доколишніх поміщиків: хто дощ дав, хто гвіздків, хто десятку,— і з того всього стала сцена в сад одного дядька. Із співробітників, окрім приятеля Гавр. Доброскок пригадую ще вчителя Петрусенка, баришень Павлових, а біль нікого не пам'ятаю. Ставили ми «Назара Стодолю», «Як ковбаса та чарка», «97», «Яблуневий полон»...».

Повідомлення 5. «...Бандуру під руку, у Київ, до Лисенко, якого зроду не бачив, і який не знав би, що з мною робити, якби приїхав у звичайний час. У Київі Лисенка нема. Як зараз перед очима — двір на Маріїн ко-Благовіщенській, прямо проти воріт вхід, на ганкові сидить як жінка — то була дружина Миколи Віталійовича. Лисенко в подорожі по Україні з хором. Де він може бути зараз більш-менш у Золотоноші. їду в Золотоношу патріярхальною лізницею, де з-під паровоза вилітають дикі качки. Лисенко — в гостиниці. Саме відпочивав. Чув, що десь там виступає новий бандурист, але що воно таке, хто й зна. Заграв я йому. Подобалося страшенно. Закликає на посаду со­ліста бандуриста й дає 60 крб. на місяць! Ого! Я таких грошей і не бачив зроду».

Повідомлення 6. «...За оті п'ять літ — від 1900 року до 1905 — багато чого було,- всього не згадаєш. Праця в громадській книгозбірні, в «Обществе Грамотности», де я заснував спеціалну видавничу українську комісію і був її головою. Несчислимі вис­тупи з бандурою по всяких градах і весях благословенної Ро (в Петербурзі цікава зустріч з Андрєєвим, отим організатор балалайки). А от як бандуристи не відмітили цього року 25-літ з першого публічного концерту на XII археологічному з'їзді в Харкові, так це я не розумію. Тож було явище дійсно значне: поворотний пункт у бандурному життю. Про самий цей з'їзд, мою повідь на ньому, про організацію оркестри з бандур, лір та тої музики, про те одне можна би багато написати. І як мене вісім разів відмовляли дозволу поставити отой концерт у Харкові; і як губернатори всіх українських губерній відповіли заборо­ною зробити такий концерт у себе, дозволив лише Катерино­славський (в Катеринославі мусив бути XIII з'їзд), але під цей час трапився в мене трус (арештувати не дозволив лікар),— і скоро після того прийшла заборона й від катеринославського губернатора. Полтавське Земство має намір побудувати школу для бандуристів, я складаю кошториса, відбувається народний концерт у Полтаві,— та хіба все спишеш?»


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.