Олександр Жовна. Партитура на могильному камені - Page 13

Вже багато років потому, коли я одного разу зайшов до церкви і зупинився біля ікони «Усікновення», де зоб­ражена тарілка з відрубаною головою, мені захотілося щось пригадати, пригадати те, що було пов'язане з цим сюжетом. І раптом у моїй пам'яті поступово спливло ім'я Лангера, і перед очима з'явилось його божевільне облич­чя. Я згадав перший день свого приїзду до лікарні, роз­мову з Раковим, його розповідь про нав'язливу ідею Лан­гера з Іоанном Предтечею. Тільки тоді мені спало на думку пов'язати те з кончиною Лейбовича. В той день, після смерті композитора я наштовхнувся на Лангера і вигляд його здивував мене. Він різко відрізнявся від сво­го звичайного стану. Завжди похмуре, замкнуте обличчя його, за яким крилась якась таємна підступність, того дня світилось майже радістю самовдоволення. Так-так, саме так. Старий божевільний єврей сидів на ліжку і без­глуздо, дурникувато посміхався. Я також пригадав і те, як в останні дні я часто натрапляв на Ракова саме у па­латі Лангера. Чому він замовкав, коли я заходив туди? Про що він говорив з божевільним Лангером? Що стало­ся тоді в кабінеті головного лікаря, коли дружина Лейбо­вича вибігла у розірваному платті? Всі ці питання не да­вали мені спокійно жити, і я вирішив знову побувати у тих місцях, одвідати могилу Лейбовича, можливо, зустрітися з самим Раковим. Але, на жаль, тоді, після мого приїзду, до питань, що так хвилювали мене, додало­ся ще одне, н# менш загадкове й несподіване. Перед тим, як прийти на цвинтар, я зайшов до лікарні і дуже зрадів тому, що знайшов там свого давнього приятеля Арсенія. Арсеній майже не змінився за ті роки і теж був щиро ра­дий і схвильований нашою зустріччю. Як і шість років тому, ми сіли на лаву під старою грушею і, ні про що не говорячи, дивились один на одного. Я запитав, як його здоров'я, і Арсеній відповів, що поки байдуже, інколи, бува, підводять ноги. Я порадив йому ліки, а потім ска­зав, що привезу їх йому сам. Потім я поглянув на вікно флігеля, згадуючи нещасного композитора, і в ту ж мить моя уява намалювала у вікні чоловічу постать. Я відвів погляд, намагаючись не тривожити минулого, але коли знову поглянув на вікно, то здригнувся.

-     Хто там? - запитав я.                        

Арсеній зітхнув:

-      Підійди ближче...

Я піднявся з лави і пішов до флігеля. Чоловік стояв біля віконної рами і дивився поперед себе. Чим більше я зближався з ним, тим більше тривожне хвилювання на­ростало в мені. Нарешті я зупинився зовсім близько. Те, що я побачив, вразило мене. З вікна на мене дивились темні глибокі очі. Вони дивились так, як в ті минулі ча­си, але тепер у них вже не було того вовчого погляду, таємної злоби чи нерозпізнаного смутку. Вони дивились байдуже, безглуздо, здається, як сліпі, нічого не тямля­чи.

-     Раков... - майже мимоволі ворухнулись мої губи.

Я дивився на нього, не відводячи очей, і чомусь почут­тя жалю скувало мене, настільки нещасним був його ви­гляд. Постоявши ще трохи, я повернувся до Арсенія.

-     Як і коли це сталося?

Може, з півроку після того, як зарізався компози­тор, - невесело мовив Арсеній. - Тепер у нас новий голо­вний лікар. А Федір Михайлович дуже тяжкий був, - Ар­сеній вперше звав Ракова по імені. - Тепер уже від нього нічого не лишилось, закололи, як дитя... Недовго йому лишилось, а ще молодий, міг би жити... Що з людьми діється? - Арсеній знову зітхнув і прокашляв.

Ми ще довго сиділи мовчки, потім заговорили про інше, потім попрощались.

Через два роки Арсенія не стало. З його смертю обірвався останній живий зв'язок, що зближував мене з лебединською лікарнею. З часом життя заповнилось но­вими проблемами, радостями та печалями, і дні мого пе­ребування в монастирі поступово стали відходити все далі й далі, туманячись у минулому, втрачаючи свою зна­чимість. І все ж не все зникло від тих днів. Сьогодні у моїй кімнаті, на полиці між книг, стоїть пакет із платівкою, яку може купити кожен у звичайній крам­ниці, але до якої у мене особливе ставлення, і ціна її для мене теж зовсім інша. Інколи вечорами, коли мені буває сумно на душі, я ставлю її на програвач, і тоді у кімнаті лине дійсно неповторна мелодія, яка кожного разу бен­тежить пам'ять, приносить до мене спогади про давно минулі події, що й до сьогоднішнього дня вкриті загад­кою, яка назавжди залишиться за камінними стінами мо­настиря, біля воріт якого ще й тепер час від часу з'яв­ляється білий «Мерседес» і похила жінка в темному спо­чатку зникає у тій частині лісу, де загубився монастирсь­кий цвинтар, а потім, повертаючись, прямує до флігеля з невеликим віконцем у кованих ґратах.

 

 


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.