Вже багато років потому, коли я одного разу зайшов до церкви і зупинився біля ікони «Усікновення», де зображена тарілка з відрубаною головою, мені захотілося щось пригадати, пригадати те, що було пов'язане з цим сюжетом. І раптом у моїй пам'яті поступово спливло ім'я Лангера, і перед очима з'явилось його божевільне обличчя. Я згадав перший день свого приїзду до лікарні, розмову з Раковим, його розповідь про нав'язливу ідею Лангера з Іоанном Предтечею. Тільки тоді мені спало на думку пов'язати те з кончиною Лейбовича. В той день, після смерті композитора я наштовхнувся на Лангера і вигляд його здивував мене. Він різко відрізнявся від свого звичайного стану. Завжди похмуре, замкнуте обличчя його, за яким крилась якась таємна підступність, того дня світилось майже радістю самовдоволення. Так-так, саме так. Старий божевільний єврей сидів на ліжку і безглуздо, дурникувато посміхався. Я також пригадав і те, як в останні дні я часто натрапляв на Ракова саме у палаті Лангера. Чому він замовкав, коли я заходив туди? Про що він говорив з божевільним Лангером? Що сталося тоді в кабінеті головного лікаря, коли дружина Лейбовича вибігла у розірваному платті? Всі ці питання не давали мені спокійно жити, і я вирішив знову побувати у тих місцях, одвідати могилу Лейбовича, можливо, зустрітися з самим Раковим. Але, на жаль, тоді, після мого приїзду, до питань, що так хвилювали мене, додалося ще одне, н# менш загадкове й несподіване. Перед тим, як прийти на цвинтар, я зайшов до лікарні і дуже зрадів тому, що знайшов там свого давнього приятеля Арсенія. Арсеній майже не змінився за ті роки і теж був щиро радий і схвильований нашою зустріччю. Як і шість років тому, ми сіли на лаву під старою грушею і, ні про що не говорячи, дивились один на одного. Я запитав, як його здоров'я, і Арсеній відповів, що поки байдуже, інколи, бува, підводять ноги. Я порадив йому ліки, а потім сказав, що привезу їх йому сам. Потім я поглянув на вікно флігеля, згадуючи нещасного композитора, і в ту ж мить моя уява намалювала у вікні чоловічу постать. Я відвів погляд, намагаючись не тривожити минулого, але коли знову поглянув на вікно, то здригнувся.
- Хто там? - запитав я.
Арсеній зітхнув:
- Підійди ближче...
Я піднявся з лави і пішов до флігеля. Чоловік стояв біля віконної рами і дивився поперед себе. Чим більше я зближався з ним, тим більше тривожне хвилювання наростало в мені. Нарешті я зупинився зовсім близько. Те, що я побачив, вразило мене. З вікна на мене дивились темні глибокі очі. Вони дивились так, як в ті минулі часи, але тепер у них вже не було того вовчого погляду, таємної злоби чи нерозпізнаного смутку. Вони дивились байдуже, безглуздо, здається, як сліпі, нічого не тямлячи.
- Раков... - майже мимоволі ворухнулись мої губи.
Я дивився на нього, не відводячи очей, і чомусь почуття жалю скувало мене, настільки нещасним був його вигляд. Постоявши ще трохи, я повернувся до Арсенія.
- Як і коли це сталося?
Може, з півроку після того, як зарізався композитор, - невесело мовив Арсеній. - Тепер у нас новий головний лікар. А Федір Михайлович дуже тяжкий був, - Арсеній вперше звав Ракова по імені. - Тепер уже від нього нічого не лишилось, закололи, як дитя... Недовго йому лишилось, а ще молодий, міг би жити... Що з людьми діється? - Арсеній знову зітхнув і прокашляв.
Ми ще довго сиділи мовчки, потім заговорили про інше, потім попрощались.
Через два роки Арсенія не стало. З його смертю обірвався останній живий зв'язок, що зближував мене з лебединською лікарнею. З часом життя заповнилось новими проблемами, радостями та печалями, і дні мого перебування в монастирі поступово стали відходити все далі й далі, туманячись у минулому, втрачаючи свою значимість. І все ж не все зникло від тих днів. Сьогодні у моїй кімнаті, на полиці між книг, стоїть пакет із платівкою, яку може купити кожен у звичайній крамниці, але до якої у мене особливе ставлення, і ціна її для мене теж зовсім інша. Інколи вечорами, коли мені буває сумно на душі, я ставлю її на програвач, і тоді у кімнаті лине дійсно неповторна мелодія, яка кожного разу бентежить пам'ять, приносить до мене спогади про давно минулі події, що й до сьогоднішнього дня вкриті загадкою, яка назавжди залишиться за камінними стінами монастиря, біля воріт якого ще й тепер час від часу з'являється білий «Мерседес» і похила жінка в темному спочатку зникає у тій частині лісу, де загубився монастирський цвинтар, а потім, повертаючись, прямує до флігеля з невеликим віконцем у кованих ґратах.