Трагедія рідного краю в драматичній поемі Лесі Українки "Бояриня"

 

Великі співці України оспівували її трагічну долю, її велике серце. Віддала всі свої прагнення і помисли рідній землі Леся Українка.

 Скрізь, куди б не приводила доля геніальну поетесу — в далекий,Єгипет, Італію, Болгарію чи на Кавказ, — вона завжди линула душею до отчого дому, який безмежно любила й горду назву якого навіки взяла в своє ім'я. В незабутніх поезіях, що народились на далеких дорогах, жили тривоги та болі її України.

Особливо приваблювала Лесю Українку драматична поезія з її напру­женими ситуаціями, героїчними постатями. У драматургії авторка сягала в різні часи, у життя різних епох і народів. У шатах давнини можна було розпізнати обриси сучасності, в гіркій "давно минулій долі" інших народів бачився образ "рідної неволі".

Український сюжет "Боярині" вирізняє її з-поміж інших драматичних поем на історичну тему. Це перша п'єса письменниці про Україну, і зверну­лась у ній Леся до однієї з найкривавіших і найтрагічніших сторінок в її історії — періоду Руїни. Це був важкий час втрати української державності і страхіть громадянської війни, коли в боротьбі за владу, привілеї, почесті українці воювали один проти одного, вбивали один одного, знесилювали свою беззахисну Україну, чим підступно скористалась Москва, все більше і більше затягуючи український народ в кабалу. Багато славних синів України не хотіли миритись з підневільним становищем, не схиляли голови перед царем, прагнули відновити незалежність Вітчизни.

Один з них — Петро Дорошенко, який згадується в драмі.

В "Боярині" виразно переданий дух цієї складної епохи, хоча дія в ос­новному відбувається у Москві, Україна постає з кожного рядка твору, живе у серці його героїв, присутня навіть при змалюванні побуту і звичаїв московсь­кого боярства.

Трагедія рідного краю розкривається у п'єсі через призму особистого життя Степана і Оксани.

Оксана — дочка козацького старшини Олекси Перебійного — покохала свого товариша дитячих літ, а тепер московського боярина Степана. Після весілля Оксана їде разом з чоловіком у Москву. Там героїня в'яне, сохне від туги за рідним краєм, задихається в гнітючій атмосфері деспотизму і рабства. Її горда душа не може змиритись з боярськими звичаями, які принижують жінку, об­ражають її людську гідність. У Москві Оксана відчуває себе, мов у татарському полоні:

Степане, та куди ж семи попались?

Та се ж якась неволя бусурманська.

Боярські звичаї роблять рабами не тільки жінок, але й чоловіків. Болісно переживає героїня постійне приниження свого Степана, який змушений "хо­лопом Стьопкою себе взивати", цілувати руки боярам, хитрувати, лестити, зму­шувати дружину чинити так, як велить чужий для неї звичай. Свою недостойну козака поведінку Степан виправдовує тим, що мусить коритися. Він пере­конаний, що, не вступаючи в боротьбу зі своїм противником, а співпрацюючи з ним, догоджаючи йому, допоможе рідній Україні, своїм землякам:

От саме

Я маю до царя супліку нести,

що люди з України привезли, —

жаліються на утиски, на кривди...

Я маю боронити ту супліку.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.