Великі співці України оспівували її трагічну долю, її велике серце. Віддала всі свої прагнення і помисли рідній землі Леся Українка.
Скрізь, куди б не приводила доля геніальну поетесу — в далекий,Єгипет, Італію, Болгарію чи на Кавказ, — вона завжди линула душею до отчого дому, який безмежно любила й горду назву якого навіки взяла в своє ім'я. В незабутніх поезіях, що народились на далеких дорогах, жили тривоги та болі її України.
Особливо приваблювала Лесю Українку драматична поезія з її напруженими ситуаціями, героїчними постатями. У драматургії авторка сягала в різні часи, у життя різних епох і народів. У шатах давнини можна було розпізнати обриси сучасності, в гіркій "давно минулій долі" інших народів бачився образ "рідної неволі".
Український сюжет "Боярині" вирізняє її з-поміж інших драматичних поем на історичну тему. Це перша п'єса письменниці про Україну, і звернулась у ній Леся до однієї з найкривавіших і найтрагічніших сторінок в її історії — періоду Руїни. Це був важкий час втрати української державності і страхіть громадянської війни, коли в боротьбі за владу, привілеї, почесті українці воювали один проти одного, вбивали один одного, знесилювали свою беззахисну Україну, чим підступно скористалась Москва, все більше і більше затягуючи український народ в кабалу. Багато славних синів України не хотіли миритись з підневільним становищем, не схиляли голови перед царем, прагнули відновити незалежність Вітчизни.
Один з них — Петро Дорошенко, який згадується в драмі.
В "Боярині" виразно переданий дух цієї складної епохи, хоча дія в основному відбувається у Москві, Україна постає з кожного рядка твору, живе у серці його героїв, присутня навіть при змалюванні побуту і звичаїв московського боярства.
Трагедія рідного краю розкривається у п'єсі через призму особистого життя Степана і Оксани.
Оксана — дочка козацького старшини Олекси Перебійного — покохала свого товариша дитячих літ, а тепер московського боярина Степана. Після весілля Оксана їде разом з чоловіком у Москву. Там героїня в'яне, сохне від туги за рідним краєм, задихається в гнітючій атмосфері деспотизму і рабства. Її горда душа не може змиритись з боярськими звичаями, які принижують жінку, ображають її людську гідність. У Москві Оксана відчуває себе, мов у татарському полоні:
Степане, та куди ж семи попались?
Та се ж якась неволя бусурманська.
Боярські звичаї роблять рабами не тільки жінок, але й чоловіків. Болісно переживає героїня постійне приниження свого Степана, який змушений "холопом Стьопкою себе взивати", цілувати руки боярам, хитрувати, лестити, змушувати дружину чинити так, як велить чужий для неї звичай. Свою недостойну козака поведінку Степан виправдовує тим, що мусить коритися. Він переконаний, що, не вступаючи в боротьбу зі своїм противником, а співпрацюючи з ним, догоджаючи йому, допоможе рідній Україні, своїм землякам:
От саме
Я маю до царя супліку нести,
що люди з України привезли, —
жаліються на утиски, на кривди...
Я маю боронити ту супліку.
