Микола Вороний — визначна постать в історії української культури, цікавий і самобутній митець. Талановитий поет і критик, перекладач і театральний діяч, актор і журналіст, він був одним з родоначальників українського модернізму. У поетичній творчості митця європейський символізм зростався з духом національної романтики. Орієнтація на нові течії і напрями сучасних йому літератур світу не перешкодила Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до свого народу, шаною і захопленням кращими його синами ("Краю мій рідний", "Горами, горами", "Привид"). Поетичне слово автора славило відчайдушних борців за визволення України, закликало всі помисли і почуття, всю свою любов віддати рідній Вітчизні: За Україну З огнем завзяття Рушаймо, браття, всі вперед!
Синівська любов до неньки України, тривога за її долю відчуваються в поемі М. Вороного "Євшан-зілля".
Фабула поеми проста: київський князь Володимир Мономах під час походу на половців взяв у полон улюбленого сина половецького хана. В розкошах і славі жило хлоп'я, хоч і в неволі, і почало помалу забувати свій степ, свій рід, свої звичаї:
Край чужий, чужі звичаї Як за рідні уважати.
Та тужить за ним його батько, хан половецький, тому кличе до себе народного співця і посилає його у Київ за сином. Спочатку співець мав розказати про батьківську журбу, заспівати рідну пісню, а як все те не допоможе, то дати понюхати євшан-зілля.
Але ні слова посланця, ні спів не вразили юного серця, залишився байдужим він до пісень. І лиш євшан-зілля зробило чудо: понюхавши його, юнак пригадав
...рідний степ — широкий, вільний,
Пишнобарвний і квітчастий —
Раптом став перед очима
З ним і батенько нещасний!..
Воля, воленька кохана!
Рідні шатра, рідні люди...
Євшан-зілля тут виступає уособленням історичної пам'яті людини, народу, це те, що не дає забути рідний край. І ханський син вирушає разом з посланцем "в рідний степ, у край веселий", повертається до свого коріння.
Використавши легенду з Київського літопису за Іпатським списком про чарівну силу зілля, Микола Вороний надав їй широкого поетичного узагальнення. Вже епіграф до поеми "Євшан-зілля" говорить про нерозривний зв'язок людини з рідною землею, синівський обов'язок перед нею. У пролозі чітко виражена її ідея — засудження людей, які цураються своєї вітчизни, згубили свої зв'язки з нею. Це ті національні сироти, що виросли без материнського слова, без материнської ласки, приймаки , які не знають рідної неньки і блукають бурлаками по чужих дорогах, наймитами по чужих хатах.
Щире занепокоєння і вболівання за долю України звучить у рядках поеми, бо діти її забули про свою приналежність до української надії:
Україно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синів твоїх багато
На степах твоїх зосталось ?
І де дістати Україні того євшану-зілля, що повертає втрачену пам'ять? В серці поета жевріє надія, що і в безбатченків може прокинутись національна свідомість. Автор своєю поемою запевняє, що є у них рідна мати — Україна, чекає їх не дочекається, кличе не докличеться, звертаючись до їх синівського серця невмирущими піснями народних кобзарів, закликає вернутись в рідну оселю і бути в ній господарями. Проблема історичної пам'яті роду і народу дуже важлива, бо без знання, хто ти і звідки всихає, як дерево без коріння, любов до Батьківщини.
Ця проблема надзвичайно актуальна і сьогодні. Скільки українців соромляться своєї нації, забули рідну мову, далекі від своєї культури, звичаїв, традицій.
Поема "Євшан-зілля" — глибоко патріотичний твір, бо завжди, в усі часи і для всіх народів будуть віщими слова:
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати.
