Перехідна доба в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст.: від реалізму до модернізму

 

             ПЛАН

1. Характерні особливості перехідної доби кінця ХІХ – початку ХХ ст.

2. Визначальні риси модернізму.

3. Етапи розвитку модернізму

4. Течії модернізму

5.Тематика та проблематика модерністичної творчості.

ВСТУП

Головним завданням лекції є з’ясувати характерні особливості перехідного періоду в літературі на межі ХІХ – ХХ століть. Зокрема розглянемо зміну напрямів: від реалізму до модернізму, виокремивши концептуальні риси кожного з них. Це має практичне значення для подальшого застосування при аналізі творчості письменників зазначеного періоду. Отже, теоретичні питання, які будуть розглядатись на лекції є теоретичним фундаментом для усвідомлення творчих здобутків письменників-модерністів та епохи, в яку вони творили загалом.

 1. Характерні особливості перехідної доби кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Ви вже вивчили такий літературний напрям, як реалізм. Тож пригадайте його характерні риси та особливості реалістичної творчості. Це буде корисним для кращого усвідомлення сьогоднішньої теми.

Заголовково-ілюстративною тезою, якою, на нашу думку, варто розпочати розкриття теми, є наступна: кінець ХІХ – початок ХХ літературного віку найприкметніше охарактеризувався синкретизмом двох напрямів: реалізму та модернізму.

Реалізм, проживши тривале активне життя в українській літературі, стає свідком народження нового напряму. При цьому постають два ключові питання: чому та яким чином з’явився модернізм в українській літературі? Він запозичився з Європи? Став надбанням вітчизняних письменників та літературних критиків у якості антитези попередньому напряму? Чи, можливо, модернізм є органічним нащадком реалізму?

Ряд літературознавців робили спроби знайти відповіді на ці питання у своїх наукових працях, тому на сьогодні маємо декілька версій. Зважаючи на всі аргументи та висновки, а також після проведення власних досліджень отримали комплексну відповідь. Розглянемо її складові.

Українська література впродовж усього XIX ст. розвивалася в річищі народницької традиції, кредом якої було служіння народові (розумілося головним чином селянство). Реалізм минулого століття пройшов кілька етапів свого розвитку: про­світительський у поєднанні з бароковими та бурлескними тенденціями (І.Котляревський, П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ'яненко, Р. Андрієвич, І.Озаркевич), етнографічний (П.Куліш, Ганна Барвінок, П.Кузьменко), зрілий, класичний (Т.Шевченко, Панас Мирний, І.Карпенко-Карий, І. Франко). Але завжди його концептуальність характеризувалася прагненням наблизитися до життя й побуту селянства, розкрити його високі морально-етичні ідеали, вибагливі естетичні смаки.

Звичайно, у творах реалістів порушувалися, наскільки дозволяли цензурні полегшення, й теми з життя сільського духовенства (А.Свидницький, Нечуй-Левицький), зукраїнізованої польської шляхти та інтелігенції (О.Кониський, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б.Грінченко, Олена Пчілка, І.Франко, М.Павлик), проте і в них акцентувалося на необхідності вихідцям з освічених кіл, інтелектуалам "іти в народ", полегшувати його долю, служити йому. Українські письменники свято виконували Шевченків заповіт "Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово..."

Такий підхід наших митців до художнього моделю­вання дійсності був виправданим, адже мистецтво бездержавного народу мало виконувати функції держави – під тягарем колоніального гноблення забезпечувати ідентичність нації, оберігати й розви­вати її мову, звичаї, обряди, традиції, рятувати культуру. Виконання цих завдань – особливо в романтичній творчості – нерідко спонукало до ідеалізації історич­ного минулого, переростало в цілком природні в конкретних ситуаціях переслідувань і утисків українства політичні заклики боротьби проти ворожої соціально-політичної системи.

Зрозуміло, що такий, дещо однолінійний, розвиток нашого художнього слова в умовах бездержавності ставав гальмом на шляху його ідейного й мистецького оновлення, вирівнювання з літературним процесом в інших європейських країнах. Літературне народництво, звісна річ, вичерпувало себе, заходило у глухий кут, тому письменники, критично оцінюючи попередній досвід, засвоюючи західноєвропейські естетичні віяння почали наполегливо шукати нові засоби художнього письма. Одним з перших ці процеси помітив Іван Франко, відзначивши у статті «3 остатніх десятиліть XIX в.» (1901) народження нової літературної генерації.

Молоді     письменники     (О.Кобилянська, М.Коцюбинський, В.Стефаник, Марко Черемшина, М.Яцків) намагалися показувати суспільні відносини через їхнє переосмислення у свідомості особистості. Такий психологізм творчості зумовив, у свою чергу, й інші зміни у прозі, зокрема тяжіння до лаконізму в описах, увиразнення образності, що посилювало емоційну тональність розповіді, надавало їй ліричної схвильованості. Так формувався новітній реалізм, який дослідники стали визначати як психологічний.

Оновлення реалізму стало можливим на загаль­ному тлі модернізму як сукупності літературно-мистецьких тенденцій, що заперечували оголено-натуралістичне письмо, яке заявило про себе в останні десятиріччя XIX ст. не тільки в західних (Е.Золя, Мопассан) літературах, айв українській (цикл "Борислав", твори з тюремного побуту, поема "Панські жарти" І.Франка, оповідання і дилогія з селянського життя Б.Грінченка). Сьогодні літературознавці вбачають становлення новореалізму як еволюцію реалізму XIX ст. через натуралізм та імпресіонізм.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.