Микола Вороний — визначна постать в історії української культури, цікавий і самобутній митець. Талановитий поет і критик, перекладач і театральний діяч, актор і журналіст, він був одним з родоначальників українського модернізму. У поетичній творчості митця європейський символізм зростався з духом національної романтики. Орієнтація на нові течії і напрями сучасних йому літератур світу не перешкодила Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до свого народу, шаною і захопленням кращими його синами ("Краю мій рідний", "Горами, горами", "Привид"). Поетичне слово автора славило відчайдушних борців за визволення України, закликало всі помисли і почуття, всю свою любов віддати рідній Вітчизні: За Україну З огнем завзяття Рушаймо, браття, всі вперед!
Синівська любов до неньки України, тривога за її долю відчуваються в поемі М. Вороного "Євшан-зілля".
Фабула поеми проста: київський князь Володимир Мономах під час походу на половців взяв у полон улюбленого сина половецького хана. В розкошах і славі жило хлоп'я, хоч і в неволі, і почало помалу забувати свій степ, свій рід, свої звичаї:
Край чужий, чужі звичаї Як за рідні уважати.
Та тужить за ним його батько, хан половецький, тому кличе до себе народного співця і посилає його у Київ за сином. Спочатку співець мав розказати про батьківську журбу, заспівати рідну пісню, а як все те не допоможе, то дати понюхати євшан-зілля.
Але ні слова посланця, ні спів не вразили юного серця, залишився байдужим він до пісень. І лиш євшан-зілля зробило чудо: понюхавши його, юнак пригадав
...рідний степ — широкий, вільний,
Пишнобарвний і квітчастий —
Раптом став перед очима
З ним і батенько нещасний!..
Воля, воленька кохана!
Рідні шатра, рідні люди...
Євшан-зілля тут виступає уособленням історичної пам'яті людини, народу, це те, що не дає забути рідний край. І ханський син вирушає разом з посланцем "в рідний степ, у край веселий", повертається до свого коріння.
