Кожен із митців передає свою любов до батьківщини по-своєму. У Б.І.Антонича рідна земля постає "річкою, що серед поля..., золотокосою пшеничкою..., щоденними піснями і молитвами,... рідною мовою..., в Олександра Олеся — "лісовим співом...", "зорями, сонцем, весною...". Нещасною, занепащеною, але найдорожчою в світі була Вітчизна для Лесі Українки.
Нестача рідної домівки особливо відчутна у розлуці. Згадаймо, як трагічно переживає, виїжджаючи до Канади, Іван Дідух — герой новели Василя Стефаника "Камінний хрест" — розрив зі своїм селом, рідним клаптиком грунту, своєю вітчизною. Чужина для нього асоціюється з могилою, тому він заживо ставить собі камінний хрест, як покійникові.
А скільки болю відчувається у поезіях Богдана Лепкого, де він говорить про вимушену розлуку з рідним краєм!
Думи про рідну землю, про дорогих і близьких серцю людей давали Василю Стусу силу і наснагу творити в тюремній неволі, стійко і мужньо переносити всі злигодні. Крізь мури концтаборів велично звучав його голос:
Вітчизно, Матере, Жоно!
Недоля ця, коли б не ти,
Мене б косою підкосила,
А ти всі крила розкрилила.
Безмежна туга за своєю вітчизною вилилась у нього в прекрасні поетичні рядки:
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
Упасти зерном в рідній стороні.
Утверджуючи незалежність своєї держави, оспівуючи її красу, кращі сини і дочки нескореної землі прагнули впасти зерном на її родючі ґрунти, щоб прорости золотим колоссям, щоб приносити користь своєму народові.