Ластівки літають,
бо літається,
І Ганнуся плаче, бо пора...
Ліричний шедевр "Ластівки літають, бо літається" полонить наше серце майстерною передачею чар київської весни, сили першого кохання. Але Велике почуття несе з собою не тільки радощі, але й біль і страждання. Та все одно Ганнусі будуть кохати, "бо пора", а кохаючи — радіти і плакати.
Співцем краси кохання й вірності був і великий український поет Володимир Сосюра. Його інтимна лірика є найбільшою частиною його поетичної спадщини. Найкращі свої твори про кохання митець проспівав ще у 20-х роках, у ранній період творчості.
Емоційна гама любовних віршів поета досить широка: в них звучить сильна і глибока пристрасть, непорушна вірність, радість і туга, стверджується непереможність кохання.
Коштовною перлиною любовної лірики Сосюри є поезія «Так ніхто не кохав». У пам'яті зринають пристрасні, сповнені емоційного напруження рядки:
Так ніхто не кохав.
Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розквітає весна на землі,
і земля убирається зрання...
Як прекрасно виявляє нам автор безмежжя почуттів! Його кохання, велике, всеохоплююче, сильне, показане як особливий стан душі, що має співзвучність у навколишньому світі. Навіть земля напоєна щастям великої любові і "тремтить од солодкої муки". Для своєї обраниці ліричний герой здатний на незвичайне: зірвати і подарувати їй сузір'я — "Оріон золотий". Така гіперболізація почуттів розкриває перед нами всю красу душі ліричного героя, його глибокий внутрішній світ.
Такої ж сили почуття проглядає у вірші "Марії".
Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде, — то буде ніч...
Моя ж любов, як день...
Не знають ще чуття такого люди.
У натхненних рядках поезії автор славить велику, вірну і неповторну любов, любов, що виникає на ґрунті спільних духовних інтересів, взаєморозуміння, поваги одне до одного. Ні на кого не проміняє він свою кохану і дружину, навіть якби перед ним з'явились красуні усіх віків. Вірш чарує нас глибиною і всеосяжністю почуття, красою вірності ліричного героя.
У ліричній мініатюрі "Білі акації будуть цвісти" віє духмяним диханням весни. Ліричний герой безмежно закоханий, і весь світ йому видається казковим, сповненим чимось чарівним і загадковим. Краса коханої у героя асоціюється з красою Батьківщини:
В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни...
Яке незвичайне порівняння, але воно засвідчує незмірну силу почуття любові, як незмірною є сила синівської любові до рідної землі.
Вся природа радіє разом з ліричним героєм у вірші "Васильки", бо в душі юнака "син:, щастя" від погляду голубих очей милої. Але кожне земне щастя має свій початок і кінець. На зміну одному поколінню приходить інше. Та вічним і нескінченним залишається краса кохання і вірності, теплота людських сердець. Скільки сили, скільки молодості розлито у любовних віршах Сосюри!
Поезії "Коли потяг у даль загуркоче", "Марії" оповиті печальним настроєм. В них автор згадує свою молодість, своє прощання з коханою. І навіть тоді, коли мила забула про нього ("Коли потяг у даль загуркоче"), герой носить у серці її образ, він готовий все віддати, лиш би знову бути з нею. "Коли потяг у даль загуркоче" — це хвала коханню, туга за ним. Вірш хвилює нас красою вірності, а силою свого щирого почуття нагадує нам народні пісні:
Я б забув і образу, і сльози...
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос і коси,
твої коси сумні цілувать.
Вірші Сосюри про кохання сприймаються як задушевні пісні про невгасиму вірну любов.
У любовних поезіях Максима Рильського і Володимира Сосюри звучить вічна і ніжна мелодія кохання. Вони щиро і тепло розкривають багатий духовний світ людини.
